Я дала їм по одній руці — Кості праву, Миколі ліву. І знову вони цілували кожен свою руку, а я дивилася на дві голови, солом'яно-жовту і чорну, як вугіль.
Дурники ви мої рідні. Ну куди ж я від вас піду...
4
Наступного дня я, як завжди, пішла на роботу. Ну, не зовсім як завжди: на плечах у мене була голова, а на голові зачіска. І цю голову із зачіскою я принесла на роботу. Моя секретарка Галя подивилась на мене з подивом — мені хотілося думати, що із захватом,— проте лише сказала:
— Ой, Маріє Володимирівно, тут вам дзвонили звідкілясь, чи то з Ради Міністрів, чи то із ради кібернетиків, я забула...
— І що сказали?
— Теж забула... Здається, просили подзвонити...
— По якому телефону?
— Я не спитала.
— Галю, скільки вам треба повторювати: не можете запам'ятати — записуйте.
— Я не встигла. Вони так швидко трубку поклали...
Галя почувалася ніяково. Великі блакитні очі дивилися винувато, волого.
— Пробачте мені, Маріє Володимирівно.
— Ну гаразд, але щоб це було останній раз.
— Останній, Маріє Володимирівно, чесне піонерське, найостанніший.
Вона вийшла.
Всі вмовляють мене розстатися з Галею, а я не можу. Знаю, що це не секретарка, а біда моя, морока, і, однак, тримаю. Певно, люблю її. Я ніколи не мала дочки. А як вона подобається мені! Подобаються її великі, блакитні, емалеві очі, тоненька талія, опуклі литки на твердих ніжках. І ще вона мене цікавить. Чим? Спробую пояснити.
Коли два вектори ортогональні, їхні проекції один на одного дорівнюють нулю. Я відчуваю Галю стосовно себе ортогональною. Ми існуємо в одному й тому самому просторі і навіть непогано ставимося одне до одного, але — ортогональні. Скільки разів я намагалася словами дійти до неї — не можу.
Мене чекало кілька телефонних розмов, і я взяла трубку. Так воно й є, розмовляють по паралельному телефону, і, певна річ, Галя із своїм Володею. Домовляються піти ввечері в кіно — винятковий фільм. Дослухаюся: який це винятковий фільм? Виявляється, "Фанфари кохання". Довго розмовляють, і телефон усе зайнятий, Нічого, встигну. Фанфари кохання... Я поклала трубку.
Чим вона, моя Галя, все ж таки живе — ось що я хотіла б знати. Невже те, що на поверхні,— це все? Аби лише минув робочий день, а там кіно, Володя, танці, ганчірки? А що? Теж життя... Вийде заміж за свого Володю, носитиме яскравий атласний згорток... І я колись носила згортки, тільки не атласні... Синів ростила в самісіньку війну. Виростила... Виховати не зуміла. Ні, все ж таки вони хороші, мої хлопчики.
Увійшов мій заступник, Вячеслав Миколайович Лебедєв. Коли була боротьба з надлишками, ми з ним об'єднали наші кабінети. Сварливий старий, балакучий і волосся фарбує.
— Маріє Володимирівно, ви сьогодні чарівні!
Він поцілував мені руку. Як правило, він цього не робить.
— Підстриглася, причесалася — та й усе.
— Ні, не кажіть. Усе-таки наша стара гвардія...
...Так, стара гвардія. Я уявила собі, як він крадькома пробирається в такий ось учорашній закуток за фанерною перегородкою і як там атлетичний Руслан накладає на нього фарбу... Брр!.. А втім, чому? А коли б він був жінкою?
— Як із кошторисом на лабораторію? — сухо запитала я.
— Не затверджують.
Ну, так я і знала. Коли хочеш нарватися на відмову, досить доручити справу Лебедєву. Побачивши таку людину, у будь-кого виникає бажання виштовхати його в потилицю.
— Що ж вони кажуть?
— Треба переглянути заявку на імпортне обладнання, на п'ятдесят відсотків замінити його вітчизняним.
— А ви казали їм, що вітчизняного обладнання цієї номенклатури у природі не існує?
— Кажуть, запроваджується у виробництво.
— Запроваджується! Коли ж це буде?
От і працюй з такими помічниками. Я запалила й заходилася проглядати кошторис. Він нервово відмахувався від диму.
— Навіщо ви палите? Грубо, нежіночно...
— Зате ви надто жіночні.
Сказала і враз пожалкувала. Він навіть зблід.
— Маріє Володимирівно, з вами інколи буває дуже важко працювати.
— Пробачте мені, Вячеславе Миколайовичу.
Ні, старий насупився. Знайшов слушний привід і вийшов.
...Пригадую, моя няня колись казала мені: "Ех, Маріє, язик у тебе попереду розуму шастає". Так і залишилось...
Страх як не люблю, коли на мене ображаються, просто хвора стаю. От і зараз відсутність Лебедєва скувала мені руки й ноги. Ну куди він пішов? Тиняється десь коридорами, блідий, засмучений, чи з кимось розмовляє і скаржиться. А йому: "Ну що ви хочете? Баба завжди залишається бабою".
Зайшла Галя, сором'язливо ховаючи очі:
— Маріє Володимирівно...
— Знову щось забули?
— Ні, Маріє Володимирівно, у мене до вас прохання. Можна мені в місто з'їздити, ненадовго?
— Володя?
— Ні, як ви можете навіть подумати? Зовсім не Володя.
— Ну, а що, коли не секрет?
— У ГУМі безрозмірні дають.
— Гаразд, їдьте, коли такий випадок.
...Скільки пам'ятаю себе, завжди в дефіциті були якісь панчохи. Колись — фільдекосові, фільдеперсові. Згодом — капрон. Тепер — безрозмірні. У війну — будь-які.
— Маріє Володимирівно, може, і вам узяти?
— Ні в якому разі.
— То я тоді поїду...
— Їдьте, тільки зразу.
Ет, не до речі! Допомоги від неї жодної, та саме сьогодні я хотіла мати когось на телефоні. Мені треба було подумати. Природна людська потреба — інколи подумати.
По суті, я давно вже не займаюся науковою роботою. Коли мені нав'язували інститут, я так і знала, що науці доведеться покласти край, так і сказала їм. "Та що ви, Маріє Володимирівно, ми забезпечимо вам всі умови, дамо міцного заступника". Ось він, мій міцний заступник, насупився тепер — хоча б ненадовго.
Коли лічити в абсолютному, астрономічному часі, то я, певно, не так уже страшенно й зайнята, могла б урвати для науки якусь годину. Не виходить. Наукове завдання вимагає до себе всієї уваги, а вона в мене розкрадена, розсмикана на клапті. Ось, приміром: нема фанери для перегородок. У інженера Скурихіна виявилося дві дружини. Із міліції просять зробити доповідь про сучасні проблеми кібернетики. У тижневий термін запропоновано знести гараж, а куди подіти машини?
Розірвана увага, розірваний час. Можливо, його не так уже й мало, але він не дістається мені цілим шматком. Тільки-но настроїшся — відвідувач. До Лебедєва відсилати марно — однаково назад відфутболить. Раніше мені здавалося: ось-ось налагодяться справи в інституті, і я матиму свій великий шмат часу. Потім стало ясно, що це утопія. Великого шматка часу я так і не матиму.