Я розгорнула книгу. Зібрання творів Бєлінського, том перший. "Менцель, критик Гете"...
— Віталію, невже ви все це читаєте?
— Усе поспіль. Я не люблю розкидатися. До кінця цього року у мене намічено закінчити повне зібрання Бєлінського...
— А хто ж складає вам план?
— Я сам. Певна річ, користуюся порадами старших товаришів. Я відвідував свою вчительку російської мови, вона дала мені кілька назв. Дехто з клієнтів, хто культурніший, також допомагають у роботі над планом.
— Але ж це дуже довго! Подумати лишень, Віталію! Рік на Бєлінського?
— Ну то й що, коли рік? Я ще молодий.
Стрижка наче підходила до кінця. Мені було боязно подивитися в дзеркало. Усією шкірою голови я відчувала, що пострижена коротко, потворно, непристойно. Ет, чи пан, чи пропав! На зло їм поголюся налисо.
— Віталію,— спитала я,— а що ви далі збираєтесь робити?
— Змочити розчином, накрутити...
— Ні, я не про свою голову, а про ваше життя. Що ви далі робити збираєтеся?
— Це питання у мене теж відпрацьоване. Підвищуватиму себе в своєму розвитку, складу за десятирічку...
— А потім?
— Потім я хотів би до інституту.
— До якого інституту?
— Цього я ще не знаю. Може, ви порадите якийсь інститут?
— Це досить важко, адже я не знаю ваших уподобань, здібностей. А самі ви чим хотіли б займатися?
— Я хотів би займатися діалектичним матеріалізмом.
Я навіть рота розкрила. Цікавий хлопець!
— У якій якості, Віталію? Що ви хотіли б — викладати? Чи бути теоретиком, розвивати науку?
— Ні, викладати я б не хотів. Я не відчуваю потягу до викладання. Ні, я саме хотів би, як ви сказали, розвивати науку.
— А які ви маєте підстави гадати, що ви здібні до цього? Адже це не просто!
— По-перше, підстав у мене багато. Насамперед я з давнього дитинства охоче читаю політичну літературу, наприклад: "Новоє время"; "Кур'єр ЮНЕСКО" та інші видання. У школі я завжди був передовиком по вивченню поточного моменту...
— Таж від цього ще далеко до наукової роботи. Адже...
Я затнулася. Він дивився у дзеркало звуженим поглядом, понад бігуді, флаконів, ножиць.
— Я думаю,— твердо мовив він,— що я міг би принести користь, коли б зайнявся діалектичним матеріалізмом. А ви не знаєте, де спеціалізуються з цієї професії?
— Знаю,— відповіла я.— Московський державний університет, факультет філософії.
...Операція була довга, і ми провели разом весь вечір. Віталій зосереджено займався моїм волоссям, накручував його на дерев'яні палички у формі однопорожнинного гіперболоїда, змочував розчином, змащував пухкою мильною піною, споліскував раз, споліскував ще раз, крутив на бігуді, сушив, розчісував. Він уже втомився, і на вузькому чолі, по обидва боки від довгих прямих брів, повиступали крапельки поту. Була вже за чверть одинадцята, коли він останній раз провів щіткою по моїй голові і відступив, а я дозволила собі подивитися в дзеркало.
Оце то так! Ось яка вона, хімія... Блискуча, жива маса темного волосся, в якій, мов світлі павутинки, потонули білі нитки, здавалася навіть не волоссям, а дорогим хутром — такою суцільною, щільною шапкою, так природно, невимушено огорнула вона голову. А це пасмо, яке мовби випадково впало, вигнувшись, з лівого боку чола, наче зачіску щойно розкидало вітром...
— Ну як, ви задоволені? — запитав Віталій.
— Чудово! Та ви, виявляється, художник!
— Мене рано називати художником, проте, якщо я буду займатися цією спеціальністю, то постараюся проявити себе як художник.
— Спасибі, велике спасибі! А скільки я вам винна?
— До каси п'ять карбованців новими. А зверх того — залежить од бажання клієнта.
...З його обличчя не можна було сказати, чи задовольнило цього разу його "бажання клієнта". Гроші він узяв просто і сухо мовив: "Дякую".
— До побачення, Віталію,— сказала я.— Як-небудь я ще зайду до вас, добре?
— А я в цій точці припиняю роботу,— відповів він,— і повертаюся на свою стару точку. Усе, що тут можна було взяти від майстрів, я уже взяв.
— А де ж ваша стара точка?
Він назвав адресу, телефон. Я записала.
— Віталій... А як далі?
— Віталій Плавников.
— "Віталій Плавников",— записала я.— Пам'ятатиму вас. Гарний ви хлопець, Віталій Плавников. Будьмо знайомі. Мене звати Марія Володимирівна Ковальова.
Він простяг мені руку і сказав:
— Я від вас також дещо почерпнув.
3
Я повернулася додому. В квартирі було тихо (сплять, поганці, зголодніли і сплять), але в моїй кімнаті горіло світло. Я увійшла. На круглому столі, під класичним оранжевим абажуром, стояв букет квітів, оточений пляшками молока. На великій тарілці витіювато розкладені бутерброди, і, боже мій, які бутерброди — із шинкою, з баликом, з ікрою... У букет вкладено конверта, в конверті лист. Каються, чортенята.
Я дістала листа. Віддруковано на машинці. Дві сторінки. Що за нісенітниця?
"Усі свині земної кулі подібні між собою за складом тіла і за звичками. Свинячий голос — дивне рохкання, яке не можна назвати приємним, навіть коли воно висловлює задоволення і душевний спокій..." (Тьху ти, чорт, яка нісенітниця! Що там далі?)
"...Самки свиней не такі дратівливі, як самці, проте хоробрістю їм не поступаються. Хоч значних ран своїми невеличкими іклами вони завдати не можуть, проте небезпечніші, аніж самці, тому що не відступають від предмета свого гніву, топчуть його ногами і, кусаючи, виривають цілі шматки м'яса..."
(Он вони куди хилять!)
"...Маленькі поросята справді дуже привабливі, їхня жвавість і рухливість, притаманні молодості, являють собою різку протилежність лінькуватості і повільності старих свиней. Мати турбується про них дуже мало і часто навіть не готує гніздо перед пологами. Нерідко трапляється, що вона, привівши хуру поросят, кількох поїдає, перед тим задушивши їх..." (Брем, "Життя тварин", т. 2, с. 731—745).
— Ой негідники, негідники! — простогнала я і, проте, не могла не сміятися, аж сльози потекли.
У хлопчачій кімнаті щось упало, і з'явився заспаний Костя в трусах.
— Ну як? — спитав він.— Дійшло?
І враз, побачивши мене, зарепетував:
— Мати! Яка зачіска!! Потрясно! Миколо, мерщій сюди! Дивися, яка в нас мати!
З'явився Микола, теж у трусах.
— Від імені зневажених поросят...— бурмотів він. І враз остовпів.— Оце то так! — тільки й спромігся сказати.— Лапу!