На тому ж тротуарі, зіпершись на залізне поруччя, стоять троє молодиків з хуліганськими повадками і підстерігають жертву. Один із них, помітивши дівчину, свиснув. Але вона ніяк не реагує — так, ніби позбавлена органа, здатного сприймати зовнішнє подразнення. Інший з компанії, підбурений свистом товариша, наблизився до неї. Звичним рухом хапаючи її ззаду за ліву руку, говорить непристойності. Наче приготувавшись до всього, дівчина зупиняється і поволі обертається до молодика... І лише тепер видно, що її обличчя з правого боку понівечене келоїдними шрамами, нещадно спотворене. (Докладного пояснення не було, але пізніше у фільмі з'являлося слово "Хіросіма", отже, дівчина — жертва атомної бомби). Молодик, проковтнувши язика, завмирає, а дівчина, ніби нічого й не сталося, знову повернула до глядачів свій чарівний профіль, як у феї, іде далі...
Потім вона перетинає кілька вулиць, відчайдушно борючись із собою щоразу, як опиняється на місці, не захищеному нічим з правого боку, або мусить переходити перехрестя (я так хвилювався, що мало не зіскакував з місця), і нарешті підходить до кількох бараків, огороджених колючим дротом.
Ці будівлі теж дивні. Здається, наче ми раптом вернулися на двадцять років назад: у дворі блукають солдати, одягнуті в стару військову форму. Одні з порожнім виразом обличчя, ніби воскресли з могили, віддають накази й самі їх виконують, інші марширують, через кожні три кроки завмирають і схиляються в церемоніальному поклоні. Серед них найбільшу увагу привертав старий солдат, який безперестанку й швидко, наче за ним гналися, бурмотів собі під ніс імператорський рескрипт. Хоча слова стерлись і втратили зміст, зберігся тільки контур і тон.
Це психіатрична лікарня для колишніх військових. Хворі нічого не знають про воєнну поразку й живуть, вірні минулому, залишаючись у часі, що зупинився для них двадцять років тому. Однак дівчина проходить мимо цих похмурих і жорстоких сцен до невпізнання легко і безтурботно. Вона ні з ким не перемовляється, але відчувається, що між нею і хворими існує взаємна приязнь, як між друзями, хоча зараз їм дуже ніколи. Після того в кутку барака дівчина береться прати білизну, а санітар дякує їй за це. Таку безплатну роботу раз на тиждень вона обрала собі добровільно сама. Коли дівчина підводить голову, то в просвіті між будинками бачить, як на залитому сонцем пустирі діти самозабутньо грають у бейсбол.
Згодом сцена міняється — дівчина у себе вдома. її дім — невеличка майстерня в передмісті, де штампують бляшані іграшки,— похмура, прозаїчна будівля, та коли дівчина повертається до глядачів то лівим, то правим боком, в одноманітній обстановці настає своєрідна зміна колориту, і навіть дешевий ручний прес починає жалібно стогнати. Поки екран з дратівливою точністю відтворює подробиці повсякденного життя, стає ясно, що все навколо переповнюється тривогою за майбутнє дівчини, яке ніколи не настане, і до прекрасної половини її обличчя, яку ніхто не оцінить. Глядач розуміє, що, навпаки, таке співчуття дратує дівчину, ставить її в нестерпне становище. А тому ніхто б не здивувався, якби одного дня з відчаю вона облила сірчаною кислотою непо-шкоджену половину обличчя, щоб зробити її такою ж, як спотворена. Навіть якби вона дійшла до такого, то це її не врятувало б. Та ніхто не має права звинувачувати її в тому, що вона не знайшла іншого виходу.
І ще один день. Раптом дівчина звертається до брата з такими словами:
— Що, війни так і не буде?
Однак у її голосі не вчувається ненависті до інших людей. Дівчина говорить так не тому, що жадає помсти усім, кого не покалічила війна. Просто вона плекає наївну надію на те, що як тільки почнеться війна, буде переоцінка цінностей, люди зацікавляться не обличчям, а шлунком, не зовнішністю, а життям. Брат, мабуть, розуміє, що в неї на думці, і байдуже відповідає:
— Ще ні... Але ж на завтра і погоду не вдається точно передбачити.
— О, якби так просто можна було вгадати, що станеться завтра, то ворожбити залишилися б без роботи.
— Авжеж, от хоч би війна — тільки як почнеться, дізнаються, що почалася.
— Справді. Якби знаття, що поранишся, не поранився б... Уже сам факт, що про війну говорилося байдуже — так,
ніби від когось чекали листа,— створювало нестерпну атмосферу.
Однак на вулиці не видно нічого, що свідчило б про відновлення у правах шлунка й життя. Заради дівчини камера нишпорить по місту, але підмічає тільки сцени надмірного переїдання і безжалісної трати життя. Бездонне море вихлопних газів... Безліч будівельних майданчиків... Димарі печей для спалювання сміття... Шастання пожежних машин... Знавісніла штовханина в місцях розваги і на розпродажах... Безперервний дзенькіт телефонів у поліцейському відділенні... Нескінченний вереск телевізійної реклами...
Нарешті дівчина зрозуміла, що більше не зможе чекати. Що більше не варто чекати. І от вона, яка ніколи ні про що не просила, вмовляє брата поїхати куди-небудь далеко, хоч раз у житті. Брат відразу помічає, що вона, здається, наголосила на слові "життя", а не на слові "раз", та оскільки не хотів довше прирікати її на самотність і не бачив іншого способу, як би їй допомогти, то кінець кінцем погодився, бо любити — означає розділити горе.
І от через кілька тижнів брат і сестра поїхали на морське узбережжя. Кімната в провінційному готелі з вікном на море, занурена у надвечірні сутінки. Намагаючись сховати спотворену половину обличчя в темряву, а братові показати непо-шкоджену, прекрасну, дівчина зав'язує волосся стрічкою, вона надзвичайно жвава, радісна. Вона каже, що море бездушне, а брат заперечує, що ні, море чудовий оповідач. Тільки в цьому вони розходяться, а в іншому схожі на закоханих, для яких завдяки спорідненості душ кожне слово набирає подвійного змісту. Взявши у брата сигарету, дівчина пробує закурити. Незабаром їхнє збудження переходить у приємну втому, і вони лягають поряд на постелі. Спостерігають, як у вікні, широко відчиненому, щоб можна було бачити місяць, одна за одною падають золоті краплі і стирають межу між небом і морем. Дівчина озивається до брата, але той не відповідає.