Дивлячись, як поволі піднімається місяць, схожий на спину золотого кита, дівчина все ще чогось жде, та, пригадавши, що приїхала до моря, щоб припинити очікування, кладе руку на братове плече, термосить його, щоб розбудити і шепоче:
— Ти мене не поцілуєш?
Брат страшенно розгубився і вже не може і далі вдавати, що спить. Ледь-ледь розплющивши очі й кинувши погляд на прозорий, як порцеляна, сестрин профіль, він не здатний и сварити, але й не може задовольнити такого прохання. Однак дівчина не відступає.
— Може статися, що завтра вибухне війна...— шепоче вона благально, ніби молитву, важко дихаючи, і наближає свої губи до його.
Так починається відчайдушне руйнування заборони двома молотами — гнівом і пристрастю,— які гупають не в лад. Любов і огида... Ніжність і жадоба вбити... Згода і відмова... Ласка і побої... прискорене падіння, що грається пристрастями й не залишає надії на повернення... Якщо це назвати безсоромністю, то чи хто-небудь із їхнього покоління не був утягнутий у неї?
Коли небокрай почав яснішати, дівчина, прислухаючись до дихання сонного брата, тихенько встала й почала одягатися. В братовому узголів'ї поклала заздалегідь приготовлені два листи і навшпиньках вийшла з кімнати. Як тільки двері за нею зачинилися, брат, який начебто спав, розплющив очі. З його напіврозтулених губ мимоволі зривається стогін, по щоках течуть сльози. Він підповзає до підвіконня і, цокочучи зубами, бачить, як дівчина, немов білий птах, стрімко біжить до чорного розбурханого моря. Хвилі кілька разів відкидають білого птаха, але нарешті він їх перемагає і, то зникаючи, то виринаючи, пливе у відкрите море.
Саме тоді, коли брат відчув, що більше несила стояти навколішках, і його увагу на мить привернув далекий ряд червоних вогників, білий птах, перетворившись у цяточку, безслідно зник і більше не з'являвся.
Усі вважають, що казка про гидке каченя обов'язково закінчується лебединою піснею. Ось тут і виникає опортунізм. Та спробуй сам побути на місці того лебедя. Хоч би яку пісню співали йому інші, його жде смерть, безсумнівна поразка. Таке мені не до душі. Звільніть мене від цього. Якщо я умру, то ніхто не згадає про мене, як про лебедя, отже, я маю шанси перемогти... Коли я дивився той фільм, відчував роздратування, а от зараз інша річ. Я мимоволі заздрю тій дівчині.
Вона принаймні була здатна діяти. Яку міцну стіну заборони зруйнувала! А якщо вмерла, то з власної волі — все-таки краще зробити щось, аніж нічого. Ось тому ця дівчина навіть у душу зовсім незнайомій людині вселила відчуття гіркого каяття і страху за співучасть у злочині.
Гаразд, і я дам масці ще одну нагоду, на щастя, вона ще жива. Байдуже, який це буде вчинок, аби лиш він змінив моє становище і врятував мої спроби від небуття. Добре, що одяг, яким я користувався, і пневматичний пістолет залишились. , Як тільки я розмотав бинти і надів маску, відразу настали зміни в моєму психологічному спектрі. Наприклад, відчуття справжнього обличчя, що мені вже сорок років, перетворилось у відчуття, що мені ще тільки сорок років. Глянувши у дзеркало, я втішився, наче зустрівся з давнім товаришем. З комашиним дзижчанням маска почала заряджатися властивими їй сп'янінням і самовпевненістю, про які я вже забув. Не треба робити поспішних висновків, нагадав я собі. Маска не мала рації, але й не помилялася. Бо немає правильної відповіді, придатної для будь-якого випадку.
Наче захищений панциром, я сміливо вийшов на нічну вулицю. Звісно, в такий пізній час люди вже зникли, небо розкуйовджене, мов хворий собака, нависло над самими дахами. Вологий вітер, що, здавалось, проникав у саме горло, віщував дощ. У найближчій телефонній будці я взявся перегортати телефонну книгу, сподіваючись натрапити на твій слід. Дім твоїх батьків, дім твоєї шкільної подруги, дім двоюрідної сестри.
Однак усі три спроби закінчилися невдачею. З невиразних відповідей — хочеш вір, хочеш не вір — я не зміг нічого дізнатися. Зрештою, я цього сподівався, а тому не занепав духом. Коли так, то краще відразу податися додому. Якщо не встигну на останню електричку, можна взяти таксі.
Мене поступово охоплювала злість. Розумію і твоє обурення, адже кінець кінцем ішлося про твоє самолюбство і гордість,— мовляв, зв'язалася з клоуном. Я не збираюсь розглядати самолюбство як непотрібний людині хвіст, але мимоволі замислився: а чи варто заради нього вручати ноту про розрив відносин? Я тебе питаю: який бік обличчя сестри поцілував брат у тому фільмі? Навряд чи зможеш відповісти. Бо ти не допомогла мені так, як той брат сестрі. Ти визнавала потребу в масці, але в покірній, прирученій, не здатній на порушення ніяких заборон... Ну, а тепер начувайся! Тепер тебе переслідує маска, як дикий звір. Оскільки її суть розгадана, вона перестала бути слабою, засліпленою ревнощами, а стала готовою ламати всі закони. Ти сама викопала собі могилу. Ще ніколи написане мною не давало таких щедрих плодів.
Зненацька я почув стукіт жіночих каблуків. Тільки маска залишається, я зникаю. Не довго думаючи, я миттю сховався за рогом у провулку і, спустивши запобіжник пістолета, затамував дихання. Навіщо я все це роблю? Затіяв цей спектакль, щоб себе перевірити чи, може, справді щось надумав? Я не зможу на це відповісти, аж поки жінка з'явиться на відстані пострілу, до останньої, вирішальної миті.
Та давайте подумаємо. Чи завдяки такому вчинку я зможу стати лебедем? Дати людям відчути і себе співучасником злочину? А чи варто цим перейматися? Ясно одне — я можу стати тільки розпусником, приреченим на самотність. Мій
злочин буде сміховинним, і мене виправдають. Між кінофільмом і дійсністю, напевно, є різниця... І все-таки немає іншого способу, щоб перемогти справжнє обличчя. Звичайно, відповідальність треба шукати не в масці, а скоріше в мені... Та моє нутро не є виключно моїм, воно властиве всім людям... Тому я не повинен тягти лише на собі весь тягар цієї проблеми... Складати всю вину на мене — ні, не дозволю!.. Я ненавиджу людей... І не збираюся виправдовуватись перед будь-ким! Кроки все ближче...
Більше писати не зможу. Мабуть, писати треба лише тоді, коли нічого не відбувається.