Звісно, це не означає, що я погоджуюся з усіма твоїми звинуваченнями. Насамперед ніяк не можу схвалити твоєї думки, нібито насіння смерті сіє той, хто, подібно до мене, не хоче знати нікого, крім себе. Вираз "не хоче знати нікого, крім себе" досить влучний і цікавий, але вважати його більшим, ніж наслідок, з якого боку не глянь,— перебільшення. "Не хочу знати нікого, крім себе" — завжди наслідок, а не причина. Річ у тім... я про це вже писав у цих нотатках... що сучасному суспільству потрібні абстрактні людські стосунки, от чому навіть люди, які, подібно до мене, втратили обличчя, можуть безперешкодно одержувати заробітну платню. За своєю природою відносини між людьми завжди конкретні. На ближніх щоразу частіше дивляться як на покидьків, і вони сяк-так існують хіба що в книжках або на окремих острівцях, що їх називають сім'єю. Хоч би скільки солодкавих дифірамбів сім'ї співало телебачення у виставах на сімейні теми, людей оцінює, визначає їм заробітну плату і захищає їхні життєві права зовнішній світ, у якому лише вороги й розпусники. Кожного окремо супроводжує запах отрути та смерті, а всі разом люди захворюють алергією одне від одного. Звичайно, самотність страшна, та ще страшніша зрада маски ближнього. Ніхто не хоче грати ролі викинутого із сучасності телепня, який плекає ілюзії щодо ближнього. Безкінечне, монотонне повторення днів насправді є полем битви, перетвореним у повсякденність. Люди віддають усі сили для того, щоб якнайшвидше опустити на обличчя жалюзі, повісити замок і не пустити до себе чужака. І навіть даремно мріють, щоб, коли пощастить, утекти від свого обличчя й стати невидимим — так само, як пробувала моя маска. Немає людини, яку можна було б упізнати, коли захочеш. У цьому розумінні ти ще більше заразилася неувагою до людей, якщо вважаєш, ніби їх можна вбити словами "не хочу знати нікого, крім себе", згодна?
Та чи варто зараз удаватися в такі дрібниці? Значення мають не міркування або виправдання, а факти. В мене влучили, завдали смертельної рани два твоїх зауваження. Перше — жорстоке визнання, що, відкривши справжню суть маски, ти вдавала, ніби не помітила обману. І друге — нещадне звинувачення в тому, що я безперестанку розводився про алібі, анонімність, мету в чистому вигляді, ламання огорожі навколо забороненої зони й не підтвердив цих слів жодним справжнім вчинком, а лише писав довжелезні, як гадюка, що вхопилася за хвіст, нотатки.
Моя маска, на яку я покладав надії, як на сталевий щит, розпалася на шматки легше, ніж скло,— тут уже нічого не заперечиш. Мені здається, що насправді маска не була маскою, а скоріше чимось близьким до нового обличчя. І якщо я збираюся відстоювати власну теорію, що справжнє обличчя — недосконала копія маски, то виходить, що, витративши стільки зусиль, я створив подобу маски.
Можливо... Раптом я згадав про маску дикунів, яку недавно побачив у газеті. А може, то й була справжня маска? Може, якраз тому вона й має право називатися маскою, що далеко відійшла від справжнього обличчя? Величезні, банькаті очі, здоровенний ікластий рот, ніс, обтиканий скляними кульками, по обидва боки від його основи — вихори завитків по всьому обличчю, а навколо них довге, мов стріли, стримить пташине пір'я. Що довше я до неї приглядався, то все дивовижнішою і нереальнішою вона мені здавалася. Примірюючи в уяві її на себе, я мало-помалу почав проникати в її внутрішню суть. Напевне, вона виражала ревну молитву — прагнення знестися над людьми і з'єднатися з богами. Яка разюча сила уяви! Злита в клубок нездоланна воля, здатна протистояти природним заборонам. Якщо вже я збирався робити маску, то, мабуть, слід було зупинитися на такій. Тоді б у мене не склалося враження, що я криюся від людей...
Яка нісенітниця! Я так заговорююся, що ти можеш глузувати з приводу скальпеля й ножиць хитромудрої форми і невідомого призначення. Якби я був чудовиськом, то обійшовся б і без маски, задовольнився б самими п'явками. Змінились і люди, і боги. Люди почали з епохи зміни обличчя й через епоху, коли обличчя закривали, як арабські жінки або жінки з "Повісті про Гендзі", прийшли до сучасного періоду відкритого обличчя. Однак я не збираюся твердити, що це прогрес. Це можна розглядати як свідчення перемоги людей над богами і водночас покори їм. Тому й невідомо, що буде завтра.
Не виключено, що завтра знову настане епоха відмовлення від справжнього обличчя. Але сьогодні не епоха богів, а людей. І в тому, що моя маска імітувала справжнє обличчя, були свої причини.
Але годі. Досить уже причин. І виправдань можна знайти скільки завгодно. Та хоч би скільки я їх наводив, мені не вдасться спростувати тих двох фактів, які ти відзначила. Навпаки, я щоразу більше підтверджую справедливість другого зауваження про те, що маска нічого не робила, а тільки шукала виправдань. Досить ганьби. Якби я виставив себе посміховиськом, зазнав невдачі — нехай уже так, але ж усі мої спроби зійшли нанівець — ось у чому прикрість, та ще й така, що навіть соромно виправдовуватися. Можна впасти у відчай. Бездоганне алібі, необмежена свобода — і ніякого успіху. Крім того, квапливо написавши цей звіт, я постарався власними руками знищити своє алібі, і тепер уже нічого не вдієш. Чи не схожий я цим на імпотента, який тільки в думках утамовує свою жагу?..
Ага, мабуть, ще треба написати про той фільм. Здається, це було на початку лютого. В записках я його не торкався, але не тому, що він не мав до мене ніякого відношення, а скоріше навпаки — він надто стосувався мене... Оскільки я боявся, що згадка про нього охолодить мій запал під час виготовлення маски, я навмисне нічого не говорив. А от тепер, коли дійшов до кінця, забобони вже ні до чого. Крім того, певне, тому, що обставини змінились, я сприймаю його по-іншому. Те, що я побачив, не було простою жорстокістю. Той незвичайний фільм не набрав широкого розголосу, але, думаю, ти пригадуєш собі його назву: "Один бік кохання".
На тихому, застиглому тлі йде легко, наче пливе, струнка дівчина у скромному, але охайному платті, її профіль прозорий, як у феї. Вона йде по екрану справа наліво, а тому видно тільки ліву половину її тіла. На задньому плані — залізобетонна будівля, і дівчина йде, мало не торкаючись її невидимим правим плечем. Щось схоже на сором'язливість у її поставі гармонує із засмученим профілем і ще більше підсилює співчуття до неї.