Та це не означає, що всі жіночі маски були такими. З плином часу вони перетворювались у плескаті обличчя, схожі на обчищену диню. Можливо, пізніші майстри неправильно витлумачили лервісний задум і захопилися самим лише процесом моделювання, випустили з уваги важливий елемент — кістки і тільки підкреслили відсутність виразу.
Несподівано я зіткнувся зі страшною гіпотезою: чому творці перших масок Но, силкуючись подолати межі виразу, врешті дійшли до черепа? Мабуть, не для того, щоб приглушити роль виразу. Втеча від буденності виразу — таке можна побачити і в інших масках. Якщо ж уперто дошукуватися різниці, то, напевно, вона полягає в тому, що, на противагу звичайним маскам, у яких ця втеча передбачена в позитивному напрямі, в масках Но вона набуває негативного відтінку. При бажанні їм можна надати будь-якого виразу, та однаково вони залишаться порожніми посудинами... Відображення в дзеркалі, яке може змінюватися відповідно до того, хто в нього дивиться...
Та хоч якою досконалою була маска Но, я вже не міг відбудовувати свого обличчя, вкритого скупченням п'явок, з черепа. Однак чи не було в основі сміливого способу виготовлення маски Но, яку перетворювали у порожню посудину, загального принципу, який можна застосувати до будь-якої маски, будь-якого виразу й будь-якого обличчя? Скажімо, обличчя вибираю не я сам, а хтось мені вибирає... Вираз вибираю не я сам, а хтось мені вибирає... Так, мабуть, це правильно... Якщо навіть чудовиська створюють, то чому б не створити людини? Творець її виступатиме не в ролі відправника, а скоріше одержувача листа, званого виразом обличчя.
Чи не з цим пов'язані всі мої сумніви й вагання у виборі типу обличчя?.. Хоч скільки марок наліпи на конверт, а лист без адреси повернеться назад... Стривай, є вихід!.. А що як комусь показати альбом типів обличч, яким я користуюсь як довідником, і попросити, щоб вибрав?.. Комусь? Та кому?.. Хіба не зрозуміло? Звісно, тобі... Адже ніхто, крім тебе, не може одержувати моїх листів!
Спочатку я скромно визнав своє відкриття незначним, та поволі навколишнє світло почало змінювати довжину хвилі, а в серці розлився спалах багрянцю, схожого на усміх. Щоб цей спалах не задуло, я прикрив його долонями і прожогом, ніби котячись з пагорба, вибіг із залу.
Е, ні, якщо тільки це відкриття пощастить здійснити, то воно зовсім не мале. Мабуть, доведеться вирішувати різні процедурні питання... Авжеж, доведеться... Та кінець кінцем їх можна буде залагодити. Без ніяких вагань я попрямував до ресторану. Без жодного страху вторгнувся в гарячу атмосферу такого відмінного від "Виставки масок театру Но" великого закладу, який на двох сторінках меню пропонував страви на всі смаки. Ні, мною рухала не сміливість. Скоріше навпаки — проблиск надії зробив мене боягузом. У своєму прагненні якнайшвидше встановити зв'язок між листом та адресою я, певно, був схожий на дитину, яка, затуливши вуха, біжить крізь темряву.
І в цю мить переді мною виріс той чоловік. Його незворушність, з якою він повільно оглядав зразки страв на вітрині, справді підходила б людині, яку я шукаю. Переконавшись, що його вік мене влаштовує, а обличчя без шрамів, я негайно вирішив зупинити свою увагу на ньому. Вслід за чоловіком, який нарешті зважився купити в касі талон на китайську локшину, я купив талон на каву й бутерброд з ковбасою. Після того з байдужим виразом обличчя — стривай, у мене ж його не було! — я мовчки сів навпроти нього за одним столом. Оскільки вільні місця були й за іншими столами, чоловік глянув на мене з явним невдоволенням, але вголос нічого не сказав. Молоденька офіціантка відірвала половинки наших талонів, поставила воду й пішла. Я зняв пов'язку, затиснув в зубах сигарету і, відчувши його збентеження, почав здалеку:
— Пробачте, мабуть, я вам заважаю...
— Та ні, ніскілечки.
— А он та дитина так витріщилася на мене, що навіть забула про своє довгождане морозиво. Ще може подумати, ніби ви мій приятель.
— Тоді пересядьте кудись інде!
— Це, звичайно, можна. Та перед тим я хотів би запитати навпростець ось що... Вам не треба десяти тисяч ієн?.. Як не треба, то я відразу пересяду на інше місце.
На обличчі мого співрозмовника я прочитав таке жваве зацікавлення, що навіть жаль його стало, і негайно почав тягти сіть до себе.
— Прохання не дуже обтяжливе. Небезпеки ніякої, багато часу не забере, а десять тисяч ієн ваші. Ну то як? Будете слухати далі чи пересісти?..
Чоловік облизував кінчиком язика жовті зуби, його нижня повіка нервово сіпалась. Якщо користуватися класифікацією Блана, то в нього було ввігнуте, кістляве обличчя з м'ясистими випуклостями. Одне слово, обличчя людини, заглибленої в себе, ворожої до навколишнього світу, яке я відкинув. Та оскільки мене привабила тільки шкіра, то його форма не мала значення. У стосунках з людьми такого типу треба поводитись обережно, щоб, наполягаючи на своєму, не зачепити їхнього самолюбства.
Постскриптум. З усієї сили відмовляючись визнати обличчя мірилом для себе, я в ставленні до інших легко ним користуюсь. Скажете, свавілля? Згоден, але ставитись так до себе було б великою розкішшю. Найлютіші критики — це найчастіше знедолені.
— Але ж...— Ніби уникаючи моїх очей, чоловік поклав одну руку на спинку стільця й повернувся обличчям до виходу на дах, де дітям роздавали рекламні повітряні кульки.— Ну гаразд, справу треба обговорити...
— У мене ніби камінь з душі звалився. Було б добре перебратися кудись інде, бо тут офіціантки дуже непривітні. Але перед тим я хотів би домовитися з вами про одну річ. Я не питатиму вас, чим ви займаєтесь і таке інше, а ви — мене.
— Та моє заняття й не варте того, щоб про нього розпитувати. А крім того, як нічого не знатиму, то потім не доведеться викручуватись перед людьми.
— Коли справу закінчимо, я б хотів, щоб ми про неї забули, наче ніколи не бачилися.
— Нехай буде по-вашому. Бо схоже на те, що про неї й не захочеться згадувати...
— Та хто його знає. Навіть зараз ви не можете дивитися мені прямо в очі. Хіба це не доказ того, що ви заінтриговані? Напевне, вам не терпиться дізнатись, що це в мене під бинтами.