Однак не можна ж вічно відганяти мух. Скоріше я мушу стати мушиним оком і жадібно літати в юрбі, шукаючи людину, яка продала б мені свою зовнішність. Стать — чоловіча... Власник пересічної, без особливих прикмет, шкіри... Оскільки потім вона розтягуватиметься й скорочуватиметься, риси обличчя та його розміри значення не мають... Вік — від тридцяти до сорока... Але тому що в сорокарічного чоловіка, який згодиться за гроші на мою пропозицію, шкіра може виявитись із шрамами й непридатною для мене, то фактично мова йде про тридцятирічного...
Я спробував себе підбадьорити, але й це зусилля, спалахнувши, як лампочка, що перегорає, згасло — було важко підтримувати напруження. А крім того, хоч перехожі й були чужі одне одному, але утворювали між собою міцний ланцюг, схожий на органічну хімічну сполуку, без найменшого розриву, куди можна було утиснутися. Невже їх так тісно зв'язувало те, що вони мали звичайні, стандартні обличчя? Та й одяг на них був узгоджений, як пароль. Випущений у масовій кількості сьогоднішній пароль, прозваний модою. Власне, що це таке: заперечення уніформи чи її новий різновид? Якщо зважити на її безперервну зміну, то начебто йдеться про заперечення уніформи, але з погляду її масового характеру приходимо до висновку, що все-таки маємо справу з її утвердженням. Можливо, саме в цьому душа сьогоднішнього дня. І під впливом цієї душі я став єретиком. Хоча складова частина моди, створена синтетичними волокнами, підтримувалась і моїми дослідженнями, люди не допустять мене у своє товариство, бо, напевне, думають, що людина без обличчя позбавлена й душі Зараз я був здатний лише на те, щоб іти.
Якби я ненароком окликнув когось із натовпу, мої стосунки з оточенням умить розповзлися б, як намоклий папір. Мене стіною обступили б люди й без ніякої поблажливості розпитували б про мою чудернацьку пов'язку. Разів із шість я пройшов з кінця в кінець привокзальну вулицю й безупинно наштовхувався на таку загрозу. Ні, я нічого не вигадую. Бо хоч усюди була страшна тиснява, навколо мене, ніби я був зачумлений, завжди утворювався вільний простір, і ніхто мене ні разу не зачепив ліктем.
Мені здавалося, що потрапив у в'язницю. Напевне, там усе — і давлючі мури, і залізні грати — перетворюються на відполіроване дзеркало, в якому ти бачиш своє відображення. Муки ув'язнення в тому, що ти ніколи не можеш утекти від себе. Нетерпіння змінилося роздратуванням, а роздратування перейшло в темну злість. Та раптом мені спало на думку: а що, як зайти до ресторану універмагу? Надходив полудень, і я зголоднів. Проте в цьому намірі був ще набагато войовничіший виклик. Інтуїція людини, загнаної в глухий кут, підказала мені, як знайти діру в мішку, куди мене запроторили.
Що не кажіть, а люди стають самотні, роз'єднані, беззахисні й піддатливі, коли сплять, справляють нужду і споживають їжу. До речі, ресторани в універмагах славляться тим, що дають можливість відвідувачеві зберегти самотність і за столом.
Я спустився ескалатором у приміщення, схоже на зал для урочистостей. Певно, ресторан містився за ним. Як тільки я рушив туди, в очі мені впало велике оголошення: "Виставка масок театру Но". На мить я завмер і вже було повернув назад. "Та це ж чиста випадковість, і якщо я втечу, то з мене глузуватимуть ще дужче",— подумав я. І, хоча до ресторану можна було попасти, не заходячи на виставку, я попрямував до цього залу.
Можливо, я так зробив тому, що запалився наміром зайти до ресторану. Або вважав такий вчинок розминкою перед тим, як кинути виклик. Та все-таки який дивний збіг: чоловік у пов'язці прийшов на виставку масок Но! Здавалось, набрався такої відваги, що міг проскочити через вогняне кільце.
Та, на щастя, відвідувачів у залі було так мало, що мій запал відразу охолов. Завдяки цьому я заспокоївся і вирішив оглянути виставку повільно, як годиться. Особливої надії на щось я, звісно, не покладав. Маска Но дуже відрізнялася від потрібної мені, їх об'єднувала лише назва. Мені потрібна була та маска, яка усунула б перешкоду, створену гніздом п'явок, і відновила стежину до інших людей, тоді як маска Но, навпаки, переповнена прагненням знищити будь-який зв'язок із життям. Яскраве свідчення того — справжня атмосфера тліну, що панувала в залі.
Звичайно, і я розумів, що масці Но притаманна витончена краса. Краса — це, мабуть, почуття опору, спрямованого проти знищення. Труднощі відтворення є мірилом досконалості мистецтва. Отже, якщо припустити, що масове виробництво неможливе, то доведеться визнати найкрасивішою в нашому світі тонку скляну шибку. Однак лишається загадкою, чому людина прагне такої рідкісної довершеності. Щось за цим криється. Як підказує здоровий глузд, потреба в масці виражає бажання людей вийти поза рамки виразу обличчя актора, який уже їх не задовольняє. А коли так, то навіщо було робити навмисне її такою незворушною?
Я несподівано зупинився перед жіночою маскою. Вона висіла на низькій півкруглій перегородці, яка з'єднувала в кутку дві стіни — в цьому проглядав якийсь особливий задум. Мені здалося, що та маска на чорному полотняному тлі, в білій дерев'яній рамці, ніби відповідаючи на мій погляд, раптом повернулася до мене. І широко, на все обличчя, всміхнулася, наче давно ждала мене...
Ні, це, звісно, була галюцинація. Рухалась не маска, а світло, що падало на неї. За рамкою містилося кілька електричних лампочок, які, по черзі спалахуючи і згасаючи, створювали неповторний ефект. О, вдало придумано! І хоча я розумів, що все це хитрощі, однаково переляк усе ще тремтів у моїй душі. І я без усякого опору відмовився від наївного упередження, що маски Но не мають виразу...
Здається, маска не тільки була винахідливо придумана. Гадаю, вона відрізнялася від інших і досконалістю виконання.
Тільки отака її відмінність була незбагненною і мимоволі дратувала. Однак, коли я, ще раз обійшовши зал, вернувся до неї, то раптом мовби побачив її у фокусі лінзи й відгадав загадку... Переді мною було не обличчя, а череп, обтягнутий тонкою плівкою, що прикидався обличчям. І на інших масках, особливо старих людей, виступали кістки, але ця жіноча маска, на перший погляд така гладка й округла, якщо придивитись, найбільше скидалася на череп. Кістки міжбрів'я, чола, вилиць і підборіддя випиналися на ній з такою рельєфною чіткістю, що викликали в пам'яті анатомічний атлас, а тіні й відблиски, спричинені зміною освітлення, надавали їй цілком живого виразу. Тьмяність клею, властива старій порцеляні... плетиво тонких тріщин на поверхні... білість і тепло сплавних колод, що лежать на березі під вітром і дощем... А може, маски Но беруть свій початок від черепа?