— Боже, що сталося тут! — вигукнув Івась. — Оце їхали, їхали — та й приїхали! Вигорів увесь куток! Від Хуржикового подвір’я і сліду не лишилося! Та й від усіх! Яке лихо!
Він знову вдарив коня, але і на цей раз той не поспішав. Щулив вуха, косив оком на згарища та зграю вороння, що кружляло над ним, і стомлено переставляв ноги. Перехожих — ніде нікого. Вулиця ніби вимерла.
Івась приглядався — де ж Хуржикове подвір’я?
Несподівано зрадів, мов уздрів рідну душу. Знайомий журавель! Стоїть самотньо на просторому подвір’ї, сумно заглядає в колодязь. І старий жолоб біля нього… Так, це ж Хуржикове подвір’я! Боже праведний! Що з нього зосталося — лише купи золи, приметені снігом! Де ж Катря, Параска? Де ж Хуржик? Де всі?
Він смикнув повід — і повернув до колодязя. Керім поїхав за ним. Коней прив’язали до журавля — оглянулися. Ніде нікого!
— Хоч би розпитати кого — що тут сталося? — вигукнув з досадою Івась.
Керім схопив його за рукав.
— Глянь! У льосі хтось є! З душника в’ється ледь помітний струмінь гарячого повітря…
Івась оглянувся. Справді, над душником мерехтіли сизі тремтливі хвильки, мов літнє марево. Отже, там таки хтось є! Хто ж? Його серце тьохнуло. Катря?
— Ходімо! Мерщій! Тут і стежечка протоптана!
Двері до льоху були не замкнені. Коли хлопці відчинили їх, то знизу війнуло теплом, тьмяно блиснуло слабке світло.
— Гей, люди! Хто тут є? Озвіться! — гукнув Івась.
Він тремтів — ждав, що, почувши його голос, сизокрилою голубкою вилетить йому назустріч Катря. Навіть руки простягнув, щоб схопити в обійми, притиснути до серця.
Боже, як довго він ішов до цієї миті!
Але в льосі якийсь час було тихо. Потім почулося нерозбірливе шамкання, і лише згодом в отворі нижніх дверей з’явилася темна жіноча постать. Івась приглядівся — Параска, ще більше схудла, зігнулася. Він зрадів їй, але голосу не подав: хотів стати перед старою наймичкою зненацька, несподівано.
Параска поволі вичовгала нагору. Денне світло засліпило її, і вона довго мружила очі, вдивляючись в бородатих незнайомців, в пістолі за поясами, в шаблі при боках. Не впізнавала Івася. Потім її погляд ковзнув по обличчях — і раптом здригнувся. Напружене, насторожене обличчя враз обм’якло, а грубі, натруджені руки зметнулися вгору. З грудей вирвався зойк:
— Боже мій! Івасю! Це ти?
Івась відчув, як до горла підступив гіркий клубок, а очі зволожилися слізьми. Він майже не пам’ятав рідної матері, її голосу, її ласки, її доброго погляду, а стара, бездітна Параска якоюсь мірою заступила її — була до нього і добра, і ласкава, і чула: приносила йому в комірчину ласі шматки з хазяйського столу, латала одяг, доглядала, коли хворів. І в Івася прокинулися до неї синівські почуття.
Він ступив їй назустріч — обняв.
— Так, це я, Параско… Це я… А… Катря? Де вона? Жива?
Параска заплакала.
— Жива вона, жива наша голубонька…
— То де ж вона? Чого ти плачеш?
— З радощів плачу… А про Катрю розповім, усе розповім… Тільки ходімо вниз, у льох, бо тут холодно… А це твій товариш? — Вона глянула на Керіма, що стояв осторонь.
— Це Кирик… Мій товариш… Ми разом з ним тікали з Криму, а потім воювали проти турків… Гарний хлопець!
— Ну, то ходімо до мене… Там і поговоримо.
Вони спустилися вниз. Івась оглянув добре знайомий йому цегляний льох. Не раз він у ньому бував, але зараз усе тут змінилося. Посередині, якраз під душником, стояла глиняна кабиця. В ній жеврів малиновий жар, а там, у череп’яному горщику, допрівав свіжозварений борщ. Попід стінами лежали припаси на зиму: буряки, морква, капуста, бодня з салом, біля дверей — купа дров уперемішку з чорними головешками, кілька в’язанок соломи. Параска, видно, поселилася тут не на день чи два, а на всю зиму, бо неподалік кабиці, щоб було тепліше, була влаштована просто на землі постіль — купа соломи, застелена якоюсь рядюгою. Поряд — чурбаки для сидіння.
Передусім Параска накраяла хліба, поставила горщик з борщем, подала дерев’яні ложки хлопцям.
— З дороги — гаряченького! Пригощайтеся! Як кажуть, чим багаті, тим і раді! Дещо від Хуржика залишилося, дещо добрі люди приносять — не дають померти голодною смертю! Отож — їжте!
— Спасибі, Параско, — мовив Івась. — Ми справді проголодалися — будемо їсти. А тим часом ти розповідай…
— З чого ж почати?
— З Катрі! Де вона?
— Вона у добрих людей, — жива й здорова!
— Слава Богу! А ти з якого часу тут живеш?
— Від весілля, коли пожежа сталася. Вважай, з Воздвиження!
— Від весілля? Чийого? — Івась не доніс ложку до рота, — закляк.
— Хуржикового та Катриного, — тихо промовила стара.
Івась аж поперхнувся. Ложка випала з його руки.
— Як! — вигукнув він. — Катря вийшла заміж? І ти мовчала до цього часу! Чого ж я тоді їхав сюди! О Боже!
Параска подала йому ложку, шкарубкою рукою погладила тверде коліно.
— Та не кричи ти! Не хвилюйся! Ти ж не даєш мені слова сказати! Все тобі хочеться дізнатися в одну мить! Їж і слухай!
— Та як же мені слухати! — знову вигукнув Івась. — Вона з Хуржиком? Я уб’ю його! Це ж він продав мене в неволю, щоб розлучити нас з Катрею та заволодіти нею!
— От Бог і покарав його! Того ж таки дня, під час весілля, він і загинув лютою смертю — згорів у вогні! А Катря врятувалася… Але слухай з самого початку…
І Параска розповіла усе, як було.
Івась відклав ложку і, зціпивши зуби, мовчки слухав її розповідь. І чим далі слухав, тим більше темнів на виду, а коли почув, що Катря вже три місяці сидить у холодній в будинку міського суду і що народ домагається самосуду над нею як над відьмою, схопився і застогнав:
— Господи! Що за напасть! Ми відіб’ємо її! Керіме, їдьмо!
— Івасю, не нароби лиха! Проти влади не йди! — застерегла Параска.
Та хлопці не послухалися її — схопилися і мов вихор вилетіли з льоху.
На морозі трохи остудилися, протверезіли.
Керім сказав:
— Коні вже охололи — треба напоїти. Я витягну води.
Івась кивнув.
— Гаразд, іди. Коней справді треба напоїти… А я оглянуся тут навколо…
4
Недільний базар, що збирався зранку, відгув, відшумів і до обіду розійшовся, розтанув, бо усім допікав мороз. Селяни, спродавшись і скупившись, запрягли коней і поспішили додому, яточники та гендлярі позачиняли свої ятки та крамниці, шевці, кравці, ковалі та інший цеховий люд теж узяли двері своїх майстерень на замки. Залишилися лише погорільці, яким нікуди було поспішати, а хотілося вкотре поділитися своїм горем-бідою, вилити свій гнів на винуватицю-відьму, що пустила десятки сімей жебраками по світу. Жити у чужих людей було нелегко, і чим далі входили в зиму, там ставало важче, скрутніше. Кожного брало зло: за віщо страждаю? А попереду — важке життя, великі витрати, борги, убогість. А діти вимагають — їсти, одягтися! Мимоволі станеш лютим і шукатимеш винуватця своїх бід.