— Ми, бачу, виходимо з різних постулатів, дорогий мій Гавриле Романовичу, — заперечив Капніст. — Я виходжу з того, що кожна людина народжується вільною і має право на щастя, на людське життя, а ви ставите вище за все державу, а як живуть мільйони громадян цієї держави, те, виявляється, не варте уваги, те скороминуще. Я, окрім того, вважаю, що і кожен народ — великий чи малий — теж має право на свободу, на вільний розвиток, на свою державу чи автономію. Ви ж вважаєте для себе найголовнішим — імперію і не хочете помічати того зла, яке несе вона кожній людині і кожному народові, що ввійшов до її складу чи то добровільно, як моя Україна, чи з примусу, як ваша батьківщина — Казанське ханство, завойоване Іваном Грозним. Тепер ці обидва народи опинилися в однаковому становищі — рабському. Вольності знищені, землі відібрані, освіта занедбана або й навмисне задушена, бо темним, незрячим народом легше керувати, легше тримати його в покорі. Ось що таке імперія, дорогий мій учителю! Де імперія, там гніт, насильство, панування одних і кров та сльози інших.
Капніст розумів, що не переконає Державіна, але стриматися не міг. Та й знав, що поет — чесна людина, боятися його нічого — не донесе. Голос його дзвенів, очі блищали, а на матових щоках пробився легкий рум’янець.
Державін усміхнувся, наповнив спорожнілі келихи вином.
— Бачу, ти часу даремно не гаяв, друже мій, — начитався французів удосталь! І Вольтера, і Дідро, і Д’Аламбера, а особливо — Руссо. Я теж почитував їх. Та й наша імператриця не цуралася їхньої премудрості — теж почитувала. От тільки що з того почитування вийде — побачимо… Але давай облишимо цю тему, а перейдемо до того, що нам найближче, — до поезії. За твоє здоров’я, дорогий!
Вони випили по келишку, закусили севрюжиною.
Розмова про поезію клеїлася нехотя, і Капніст невдовзі відкланявся і вийшов на вулицю. Наступало раннє надвечір’я. Бралося на мороз. Поруч зупинився лихач.
— Пане? — запрошувально спитав він.
Капніст мовчки стрибнув у фарбовані гринджоли, бородатий лихач ловко накинув йому на коліна овчину.
— Куди?
— Прямо!
Розмовляти і навіть думати не хотілося. На душі лежав легкий осадок досади. Державіна він любив і поважав як поета і як людину. Десять років тому вони були близькими приятелями, сповідували однакові погляди, вільнодумствували, а нині Гаврило Романович дещо розчарував його. Ну що ж — роки біжать, а час змінює людину і не завжди в кращий бік. Так, мабуть, сталося і з поетом.
Дома його ждав Олександр Андрійович — повів у кабінет, обняв, посадив у крісло.
— Дорогий мій друже Василю Васильовичу, мої ходіння по сильних світу цього, — проголосив він урочисто, — здається, закінчилися успішно. Вам обіцяють місце в полтавському відомстві освіти. Як тільки буде вакансія директора губернських училищ, бути тобі ним! Рано чи пізно. Замовив я словечко і в суді — але це діло дальшого часу… Отож — освіта! Просвіщай наш народ, неси йому світло! І — дай Боже!
Капніст підхопився, обняв графа.
— Дякую, мій благодійнику! Дякую, графе! Можете не сумніватися у моїй доброчинності! Все зроблю, щоб якомога більше людей прозріли і колись прочитали вашу незрівнянну "Історію"!
— А ти закінчив читати?
— Так, закінчив. Шкода, що ви не закінчили писати.
— Ще працюю… Ну, й що скажеш? Тільки щиро!
Вони обидва сіли. Капністові очі заблищали.
— Пречудово, графе! Нічого подібного про нашу історію не читав! Коли ж буде книжка?
— Ніколи не буде, мій друже, — сумно похитав головою Безбородько. — Ніколи не буде! Ну, а якщо й буде, то не за мого життя. Бо скажу правду: боюся я за себе і за рід увесь. Боюся долі гетьмана Павла Полуботка. Ну, а після моєї смерті — як Бог дасть! Тоді хай летить між люди! А ти, друже мій, прочитав — і забудь, що читав. Або хоча б що в мене читав. Та ми вже говорили про це — отож не забувай.
— Але я хотів би мати копію, графе!
— От коли закінчу, тоді візьмеш у Ілька, брата мого, і спишеш… Чи власною рукою, чи доручиш комусь — і хай гуляє по Україні…
— Зроблю, Олександре Андрійовичу, обов’язково зроблю. Такий твір не повинен загубитися в далечі часу! Він багато користі принесе нашому народові!
— Сподіваюся на це, — зітхнув Безбородько і замислився.
3
Грудень того року був не тільки холодний, — морози досягали тридцяти градусів, — а й сніжний. І коні, і вершники, поки добиралися до Лубен, зовсім знесиліли. Безкровний та Керім схудли, зчорніли. Івась поки що тримався, навіть іноді жартував, але і йому ця дорога вже сиділа в печінках. Хотілося зайти в свою комірчину, натопити грубку, щоб аж пашіла, пообідати так, щоб аж живіт репався, лягти на своє солом’яне ложе — і спати, спати, спати… Не хотів навіть Катрі потрапляти на очі: такий був зарослий, змучений, страшний. Сам себе, звичайно, не бачив, зате бачив Керіма та Безкровного і міг уявити, що й сам не кращий.
У неділю опівдні прибули в Солоницю. До Лубен — рукою подати! Тут Безкровний попрощався з хлопцями і повернув праворуч, на Засулля, а Івась з Керімом переїхали міст, вибралися на Тернівську толоку і здаля побачили позолочені хрести лубенських церков.
Івась перехрестився.
— Слава Богу, я дома! — вигукнув. — Дома! Ще трохи — і ступлю на Хуржикове подвір’я! Керіме, чуєш?
Керім теж зрадів, але не забув, яка зустріч чекає їх там.
— І що ти своєму кривдникові скажеш? — спитав обережно.
Івась спохмурнів. Справді ж бо, не додому повертається — до Хуржика. До свого заклятого ворога! Від цієї думки радість його померкла.
— Не знаю, — признався чесно. — Раніш серце палахкотіло вогнем. Думав: приїду — голову зніму, як бусурманові, а зараз відчуваю, що немає вже в мені того пекельного вогню. Чи то війна пригасила, чи радість від наступної зустрічі з Катрею втихомирила мою душу — не знаю, я став спокійним, навіть байдужим… Може, затоплю в пику, щоб пам’ятав до нових віників, — та й по всьому… Зустрінемось — побачимо, яка розмова складеться. Швидше б доїхати!
Він ударив коня ногами під боки, але той, охлялий, схудлий, навіть оком не повів на це — тюпикав собі далі по засніженому шляху. Так і їхали, не поспішаючи, до Миргородських воріт. А в’їхавши в місто, зупинилися — остовпілі, вражені, мов громом. Вся вулиця до самого базарного майдану була спалена дотла. З-під снігу стирчали чорні, обвуглені шули хат, повіток, клунь, закопчені печі з коминами та облуплені груби. Від них несло смородом пожарища, віяло пусткою.