— Ну?
Очі Цигана глузливо примружені, зневажлива посмішечка кривить його губи.
— Кишка тонка?
Мазурик оглядається на товаришів, але не зустрічає співчуття. Лише напружену вовчу цікавість бачить у їхніх очах.
— Гоні! — каже урка охрипло і простягає спітнілу долоню.
Але Циган не поспішає.
— На кого? — запитує він.
Урка відчайдушно тикає пальцем в найближчого фраєра, що, не підозрюючи нічого, спокійнісінько спить.
— Ні,— каже Циган,— цей фраєр мінє нє наравиться. Зіграємо он на того,— і брудний ніготь простягається в бік Калинки.— Виграєш — все повертаю назад...
За хвилину Калинка був програний. Тріумфуючий Циган кинув карти, устав, потягнувся, носком чобота недбало відгорнув од себе вигране барахло:
— Забирайте: Циган корешів не зобиджає!
А другої ночі, коли усі міцно поснули, над Калинкою, що лежав обличчям донизу, виросла згорблена тінь. Прислухалась, замахнулася "пером" — гострим, як бритва, ножем. Глибокий стогін вихопився з грудей сонного, він захарчав, затіпався розпластаним тілом, а тінь метнулася поміж нарами, загубилася в темряві...
Так Калинка потрапив до лазарету. До лазарету, а не в братню могилу: його долі вдалося висмикнути щасливу карту, граючи в життя-смерть з уркаганською кодлою. За кілька міліметрів пройшло гостре перо мимо серця, і це врятувало йому життя.
Одужував Калинка довго і тяжко. Виснажений організм кволо боровся зі смертю. Калинка не один день пролежав у гарячці, лише через місяць він зміг сидіти, впираючись тонкими руками в дошки. Він сидів або лежав, кволо прислухаючись до нескінченних розмов, що точились довкола, і спершу йому хотілося лише одного: щоб люди дали йому спокій, не тривожили набридливими розпитуваннями.
Згодом разом з одужанням у ньому почала прокидатись цікавість. Калинка вже не відвертався з досадою, ловлячи на собі уважний погляд, не затуляв вух, а почав прислухатися, ба навіть іноді вставляти й собі слово-друге в розмови, часто-густо про одне й те саме: чи скоро буде амністія, що чутно із волі, хто за що сидить і коли сподівається вийти на волю.
Перший заговорив із ним сусід, що лежав ліворуч. Хоча сказати "лежав" було б не зовсім точно, бо Калинка, відколи отямився, жодного разу не бачив, щоб сусід пролежував боки на нарах. З раннього ранку непорушно сидів він на нарах, спустивши довгі худющі ноги, лише іноді неохоче сповзав на долівку, чалапав повільно до дверей туалету. Повертався і знову сідав — застигав на кілька годин.
Мав звичку довго роздивлятися один і той самий предмет — байдуже, була це людина чи шмат одежини. Дивився невідривно, пильно, зрідка скліпуючи синюватими повіками, доки потривожений отим важким поглядом в’язень починав лаятись:
— Ти довго будеш своїми баньками чортячими світити? В писок захотів?
Здригавсь, наче зі сну, відводив очі, а за хвилину вже впивався ними в когось іншого.
Якось Калинка, зловивши на собі його застиглий погляд, запитав:
— Ви давно тут лікуєтесь?
Сусід неспокійно ворухнувся, і Калинка, який уже не раз стежив за ним, знову подумав, що в нього обличчя, як у мумії. Засушене, позбавлене м’язів, непорушне обличчя мерця, вийнятого на світ божий з тисячолітньої могили.
Тільки очі й жили на тому обличчі. Глибоко запалі, приховані високим надбрів’ям, вони весь час горіли похмурим вогнем, так, наче там дотлівала душа цієї людини.
Калинка вже подумав, що сусід не почув його, коли той ще раз ворухнувся, розтулив сірі вуста:
— А нащо лікуватись?
Голос глухий, надтріснутий, немов його щойно щосили здушили за горло.
— Як — нащо? — здивувався Калинка.— Щоб видужати.
— А нащо видужувати?
Калинка не знав, що відповісти. Тоді сусід глухо забубонів:
— От... лікуються, хочуть жити. А однак всі помруть. І ти помреш, і я, і отой, і отой: ніхто звідси не вийде. Чув: кроликами нас зовуть? Кролики і є. Живемо, поки дають... А прийде час, стукнуть межи вухами, і кінець...
Він замовк і цілий день не проронив уже жодного слова. А вранці Калинка знов відчув на собі важкий його погляд і, як тільки обернувся, зустрівся очима, сусід знову заговорив, так, наче й не було отієї добової паузи:
— Лікуватись! А нащо лікуватись? Ось дивись,— показав на лисого чоловіка,— все заяви пише. А для чого? Надіється, що до Сталіна його заяви дійдуть? Та він давно уже в те сам не вірить.
— От і неправда твоя, і неправда! — заперечив чоловік, неспокійно поводячи головою.— І вірю, і вірю!
— Віриш?.. Обдурюєш ти себе, а не віриш! Пишеш, пишеш, а листами твоїми наглядачі задниці свої підтирають.
— От і неправда твоя, і неправда! — ще палкіше заперечив чоловік.— Не посміють вони цього робити.
— Вони? — перепитав похмуро сусід, і щось подібне до усміху скривило його безкровні вуста.— Вони все посміють, для них законів немає. От візьмуть тебе за вуха, стукнуть молотком по потилиці...
— От і неправда твоя, і неправда! — вже з сльозами на очах вигукнув чоловік.— От він завжди так,— звернувся він за підтримкою до Калинки.— Нічому не вірить. А я вірю! От побачите, дійдуть мої листи до Сталіна — все враз зміниться!
— Атож, дурному молитись...— презирливо мовив сусід та й, одвернувшись од чоловіка, знову зупинив на Калинці понурі свої очі.— Живуть і самі не знають, для чого. Травицю скубуть...
— Однак ви ж теж живете! — не витримав Калинка.
— Я скоро помру,— переконано відповів чоловік.— І ви помрете. Всі помруть! — додав він з похмурою насолодою.
Калинка більше не підтримував розмови. Щось таке гнітюче було в цьому чоловікові, що й справді, дивлячись на нього, не хотілося жити.
— І той он помре,— буркнув, наче проснувшись, сусід.— Ич, замітає! Отак і домете до своєї могили.
Калинка глянув туди, куди показував сусід. Там вимахувала мітлою згорблена істота в подертому рам’ї, що було схоже на брудне пір’я пом’ятого птаха. Коли постать наблизилась, Калинка міг роздивитися високе чоло під копицею сивого волосся, що взялось ковтюхами.
— Хто це? — поцікавивсь Калинка.
— Академік,— відповів байдуже сусід. Помітивши, як здивовано звелися Калинчині брови, хмикнув.— Не віриш, що й таким пташкам обламують крила? Зараз побачиш...
Діждавшись, поки дідок порівнявся із ним, сусід простягнув руку, запитав глухим своїм голосом: