— Ти — хто?
Дідок здригнувся, притиснув до себе мітлу. Звів на Калинчиного сусіда насторожені очі, зацьковано пересмикнув плечима.
— Хто ти? — вимогливо повторив сусід.
— Я — академік,— тихо відповів дідок, притискаючи до себе мітлу.
Навколо завмерли, повитягували шиї. Видно, не вперше відбувалось оце видовище.
— Який же ти академік, коли ти з мітлою? Гівно ти, а не академік!
— Я академік! — вперто повторив старий.
— От бачиш,— звернувся сусід до Калинки.— Каже, що він академік. А все одно ж помре...
— Я академік!
— Ну, добре, ми віримо: ти академік,— сказав хтось примирливо. Але дідок уже не міг заспокоїтись. Кинув мітлу, стискав маленькі кулачки, погрожуючи невідомо кому.
— Академік я! Академік!
— Навіщо ви його так? — спитав Калинка сусіда. Той ще більше насупився, буркнув своє: "Всі помремо",— одвернувсь од Калинки. Дідок же пожбурив мітлу, вибіг з барака.
— Тепер із тиждень не замітатиме,— зауважив хтось із хворих.
— Амбітний старик!
— Навіщо ж його отак ранити? — запитав знову Калинка, вражений безглуздою сценою.
— Ех, милий, хіба ми кого ранимо! Життя наше прокляте ранить!
Хворі знову поверталися до своїх розмов, про академіка вже нагадувала тільки купа недометеного сміття та мітла, а Калинка все думав про нього. І про нього, й про свого понурого сусіда, про всіх оцих змучених не так хворобами, як неволею людей, яким довго іще буде домівкою похмурий барак, та нари, та вузенький прохід поміж ними, та гола, витолочена тисячами ніг площа, з вартовими — "попками" на триногих вишках довкола. І так тоскно, так незатишно стало Калинці, що він уже ладен був погодитись із сусідом своїм, що "всі помремо, всі знайдем тут могилу...".
От і настав час попрощатись із Калинкою. Однак сперш, ніж потиснути велику добру руку його, хочеться розповісти про ще одну подію, без якої розповідь оця була б неповною.
Сталося це вже після того, як Калинка, реабілітований, повернувся до рідного міста і знову працював в інституті. Одного разу, повернувшись додому, він побачив у себе на столі повістку: викликали до військкомату.
Він був щиро здивований цим викликом, адже його зняли за станом здоров’я з військового обліку, а старенька мати його, яка переїхала жити до сина із села, неабияк налякана. З того дня, коли син не повернувся з відрядження, вона все чекала нової біди, змученим серцем своїм не сприймаючи тих радісних змін, що очищали повітря країни од підозри і страху.
Калинка, як міг, заспокоював матір, але вона його таки не послухалась: вдягла тепле пальто, взула валянки та й пішла потай за сином. І простояла у під’їзді навпроти військкомату, доки син вийшов звідти живий та здоровий.
Калинку запросили на четвертий поверх, і там йому майор вручив медаль та посвідчення. Калинка простягнув був руку та й відсахнувся: на лицьовій стороні медалі чітко виступав профіль Сталіна.
Потім Калинка вертався додому, тримаючи кругленький шматочок металу з барельєфом людини, якій колись так вірив, як не вірив нікому, і яка так підступно зрадила святу його віру. В першому сквері сів на лавку, розтулив долоню, і шматочок металу, зігрітий його теплом, став поволі холонути, і покривався сизуватою мертвою памороззю барельєф вусатої людини з вузьким злим чолом.
1960–1988 рр.