Чорний ворон

Сторінка 19 з 24

Дімаров Анатолій

Чим закінчилося оте мовчазне змагання між в’язнями та начальником тюрми? Чи в’язні не витримали й віддали йому бритву? Чи начальник не витримав і скасував свій наказ? Чи обидві сторони затялися на смерть і миски покрилися шаром пилу, товщим од пальця? Калинці так і не довелося дізнатись. Бо другого дня його забрали на допит.

— Калинка, виході! — вже гнівно закричав наглядач, здивований тим, що ніхто не відгукнувся.

Аж тепер Калинка звівся на ноги.

— Забирай і манатки,— похмуро кида наглядач.— Ну, живо!

Та й вивів у двір, де на Калинку вже чекав, погуркуючи нетерпляче мотором, "чорний ворон".

І знову сидить на табуретці навпроти голого столу Калинка. Йому здається, що й кімната оця переїхала із столичного управління в обласне, тільки за столом уже не капітан, а згорблений лейтенант з похмурим, непривітним обличчям.

— Прізвище?.. Ім’я?.. По батькові?..

Все те акуратно заноситься до протоколу, акуратно і старанно, бо досить зробити помилку, як доведеться переписувати наново.

— Був на окупірованной території?..— Слідчий зводить голову, сердито запитує:— "Окупированной" як пишеться: через два "к" чи через два "р"?

— Через два "к" і два "н".

Слідчий старанно виводить слово, потім знову запитує:

— А "территорию" як писати?

— Через два "р".

— Умгу...

Схилився, старанно скрипить пером і дуже схожий зараз на учня, що пише диктант.

— А тепер розказуй,— одірвавшись нарешті од аркуша, пропонує слідчий.

— Про що ж розказувати?

— Як на ок...купірованной території вів антирадянську агітацію.

Це щось для Калинки нове. Хочеться запитати, як справа з попереднім звинуваченням, але, навчений гірким досвідом, він стримується.

— Чого мовчиш?

— А що я можу вам розказати? — відповідає Калинка.— На окупованій території був, але антирадянської агітації не вів.

— Так і не вів?

— Так і не вів.

— Ти що це собі думаєш, тут дурніші за тебе сидять? — запитує сердито лейтенант.— Думаєш, як інститути там різні кінчав, то ми тобі так і повіримо? Думаєш, ми не знаємо, що ти вів там антирадянську агітацію?

— Антирадянської агітації не вів.

— А в школі учителював?

— Учителював.

— І портрет Гітлера у класі висів?

— Не висів.

— Ага, не висів... А на печатці фашистська свастика була?

— Не була.

— Це по-твоєму не була. А по-нашому була. Показати?

— Покажіть,— каже Калинка, хоч його вже огорта сумнів: а може, й справді на тій клятій печатці була свастика?

Та слідчий печатки чомусь не показує. Замість того зводиться й каже:

— Ну, ти тут подумай... Пригадай, як вів агітацію проти Радянської влади.

І виходить з кімната.

Калинці не вперше лишатись сам на сам. Дивиться у відчинені двері, гадає, чи відішлють його після допиту назад до в’язниці, чи поведуть катувати світлом. Чомусь він найбільше боїться того світла. Може, тому, що відчуває: ще кілька "сеансів" — і він осліпне. Щоб не мучитись цим, примушує себе думати про дружину. Про дружину й дитину. Яка народилась без нього, заради якої він вперто стуляє вуста, коли слідчі добиваються, щоб він підписав оті фальшиві свідчення.

— Тобі ж буде краще,— вмовляють вони його.— Підпишеш, дадуть десяток років, підеш у табори, а там, гляди, попадеш під амністію. А будеш впиратися — згноїмо по тюрмах!

Це ж саме буде говорити й лейтенант: Калинка це знає напевне. Як і те, що він помре — не підпише фальшивого свідчення.

— Надумався? — запитує слідчий, повернувшись до кабінету.

Калинка заперечливо хита головою.

Під ранок його відвели в одну з камер, що містилася в підвалі цього ж будинку. А слідчий другого дня поїхав у село, де Калинка вчителював під час окупації.

Спершу лейтенантові здалося, що його спіткає невдача. Літній учитель, який працював разом з Калинкою, сказав, що у школі портрет Гітлера не висів. Потім він знайшов стару довідку з тогочасною печаткою, і там не було жодної свастики. Учитель ще додав, що Калинка не раз висловлювався проти фашистів, що, провчителювавши два місяці, він пішов з села: пробиратись до лінії фронту.

— Захищаєте? — примружив недобрі очі слідчий.— Врага народу захищаєте?

— Молодий чоловіче! — образився вчитель.— Я сімдесят п’ять років прожив на світі і ніколи не мав справи з неправдою. А тим більше тепер, коли стою однією ногою в могилі. Я вам ще раз кажу, що така людина, як Калинка, то є справжня радянська людина.

Облишивши старого йолопа, який, здається, уявлення не мав, з яким вогнем він грається, слідчий заходився біля колишніх учнів Калинки.

— Що казав вам учитель, коли заходив до класу? Хайль Гітлер?

— Вони цього не казали.

— А що він казав? Може, "нехай живе Сталін" казав?

— Вони казали: добридень.

— Ага, добридень. То це ви йому "хайль Гітлер" кричали?

— Не кричали.

— А що ж ви робили?

— Училися.

— Училися? Фашистам слугувати учились?

— Цього ми не вчились.

— А чого?

— Вони вчили нас літератури.

— Літератури?.. Ну, і яку ж літературу ви там вивчали! Яких фашистських письменників?

— Ми вчили Тараса Шевченка.

— Ну, й що ж ви в того Шевченка вивчили?

— "Катерину".

— Катерину? Яку іще Катерину?

— Та "Катерину" ж, поему!

— Поему? І що саме ви в тій поемі вивчали? Ану, хто пригадає? Ти? Давай.

— Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люди,

Роблять лихо з вами...

Слідчого пронизує радість мисливця, що зрештою натрапляє на слід. Тепер тільки обкидати дичину прапорцями, звести курки.

— Підпишіться. Ось тут. Всі підписуйтесь!

Отже, Калинка примушував дітей вивчати "Катерину". А чому він вибрав саме цю поему? Вибрав для того, щоб обзивати представників великого російського народу москалями, агітувати проти дружби народів. А що це, як не буржуазний націоналізм, слугування фашистам! І сліпому ясно, з ким закликав Калинка кохатися під час окупації!..

Тепер, коли з’явилося отаке свідчення, довести справу до завершення було вже не важко. І настав день, коли в дверях камери став наглядач, голосно скомандував:

— Калинко, на суд!

Калинку, як колишнього військового, судив трибунал. Заарештовані, яких мали судити, чекали своєї черги у величезній кімнаті з двома довгими, вичовганими до блиску лавами, без вікна, але з незмінною жовтою лампою під самою стелею. На лавах місця всім не вистачало, тож багато сиділо просто на підлозі, повні нервового очікування, що ось-ось відчиняться двері і байдужий голос покличе: