Отут і почалася складна, копітка робота, схожа на відгадування заплутаної шаради чи викладання химерної мозаїки з перемішаних навмисне шматочків кольорового скла. Робота, можлива лише у в’язниці: адже час тут — зовсім знецінена категорія.
Посеред камери було звільнене місце, кожен в’язень одержав по одному, по два шматочки паперу.
Почали з першої сторінки. Спершу стулили заголовок, потім заходилися біля тексту, підганяючи клаптик до клаптика, аж доки не сталося диво: вся сторінка, пошматована, почетвертована, але жива, лежала на підлозі.
Сторінку оту читали цілий день. Од рядка до рядка, од слова до слова, не пропускаючи жодної літери, і навіть найзавзятіші курії не сміли й подумати, щоб попросити хоч одну смужку на цигарку.
Другого дня сторінку так само терпляче (по шматочку, по клаптику) перевернули і тепер вже читали з другого боку.
Так само була прочитана третя й четверта сторінка.
І коли вже вивчили прочитане майже напам’ять, заходилися біля курива.
Курили й сперечалися про одне й те ж: коли буде амністія.
— Я, браття, так вам скажу: скоро всіх невинних повипускають на волю,— просторікував один з оптимістів, і його особливо охоче слухали, і вірили йому, як ще жодній людині в світі.— Адже Молотов що на Генеральній Асамблеї сказав? Що наш лад найгуманніший... Тепер хочеш не хочеш, а випускай пташок на волю!..
Вдруге ж був обшук, по-тюремному — шмон.
Якось, виносячи парашу, блатні підібрали шматочок тоненької бляхи. В камері той шматочок вирівняли, довго човгали ним об цемент, аж поки він став гострий, як бритва, і заходились голитися. Тріщала шкіра, із подряпин лилася кров, але в’язні не зважали на те: маленький шматочок металу нагадував їм волю, і вони раді були хоч на хвилину поринути в ілюзію вільних людей.
Сяк-так поголившись, в’язні наче переродились. Повсюди спалахував сміх, теплі сердечні слова залунали там, де ще недавно провисали матюки та взаємні образи, осяяна худими, виснаженими, але ж поголеними обличчями камера наче роздалася вшир, стала вищою, світлішою, просторішою. "Як же мало треба для того, щоб зробити людину щасливою!" — думав Калинка, розглядаючи товаришів по неволі. Він теж поголився і, потираючи долонею гладеньке підборіддя, відчував дивовижне полегшення, наче разом з густою бородою скинув із себе половину отієї розпуки, яка все більше огортала його.
Коли ж наглядач під час обіду відчинив двері і вся камера засвітилась до нього поголеними обличчями, він остовпів від подиву. І такий нестримний регіт вибухнув у камері, що аж електрична лампочка спалахнула яскравіше. Наглядач же прожогом вискочив за двері, затупотів коридором.
Отут і почув Калинка не знайоме йому досі слово "шмон".
"Шмон" почався так: з гуркотом одчинилися двері, до камери ввалився на чолі здоровенних тюремників, озброєних шматками товстелезного кабеля, сам начальник в’язниці. На відміну од своїх підлеглих, він був дуже веселий, життєрадісність так і хлюпала з нього, так і віяла од його вгодованої постаті, струмувала з неспокійних мінливих очей.
— А, гадики,— проспівав ніжно він, веселими очима оглядаючи в’язнів, перукарню відкрили?
"Гадики" мовчки ковтали слину: від начальника віяло нерозведеним спиртом і смаженою ковбасою з яєчнею.
— Мовчите? — здивувався начальник.— Чого ж ви мовчите? Може, ваш начальник теж побритися хоче... Давайте, хлоп’ята, бритву сюди, я теж пошкребуся.
В’язні дивилися на вимогливо простягнену руку начальника і мовчали, як заворожені.
— Чи ви забули, де поклали? — продовжував допитуватись начальник.— Ви, може, бідненькі, не тільки бороди, а й останні крихти мозку з голів повишкрібали? То вам, к'оже, допомогти?.. Ану, хлопці, виведіть оцих перукарів на хвилинку в коридор! — І здоровенні гевали стали хапати в’язнів, жбурляти в коридор, а коли якийсь пробував опиратися, то тут же свистів кабель.
Лайка, зойки, стогін, крик — все змішалось докупи.
Врешті камера спорожніла. І тоді розпочався "шмон". Наглядачі лазили по підлозі, обнюхували кожен куточок, зазирали в кожну шпарку, а потім, пропускаючи по одному заарештованих, промацували вправними пальцями кожну складочку одягу, але бритви так і не знайшли.
— Не віддаєте, значить, бритву? Жалієте для свого начальника бритви? Хочете, щоб він небритий ходив?
В’язні мовчали. Мовчали мов прокляті. І вперше за весь час стерлися, зникли оті кордони поміж "людьми" й "фраєрами". Щось спільне, зухвало-уперте об’єднало усіх. І начальник, який не один рік прослужив у в’язниці, відразу ж зрозумів, що він не доб’ється нічого.
— Що ж, посидьте трохи, подумайте. А щоб вам легше було думати, я не дам вам обідать... І вечеряти не дам... І снідати завтра не будете... Думайте, гадики...
І "гадики" думали. Намагалися не дивитись на порожні миски, уникали поглядами парашу, під якою, вправно приклеєна до дна, зберігалася бритва.
Мовчали увечері, мовчали і вранці, хоч порожні миски, здається, аж кричали, щоб їх наповнили юшкою. Отією баландою, рудою на колір, гіркуватою на смак, настояною на картопляній шкаралупі. Отією "тюремною радістю", під якої й собака в доброго господаря одвернувся б бридливо, але яка здавалася зараз оцим усім "гадикам" найкращою їжею в світі. Найсмачнішою, найбажанішою, квінтесенцією всіх смакових якостей, вмістищем калорій, що підтримують горіння примхливого вогника, який називають життям.
Та ще хліб. Не пишна булка, не паляниця, не чорний духмяний хліб, не зарум’янений крендель — не всі оті міфічні, розраховані лише на небожителів витвори із пшеничного або житнього борошна, а глевкий, беручкий до зубів, важкий, як чавун, чорний, як совість тюремників, шматок пайкового хліба з обов’язковим доважком, пришпиленим тріскою. Чого варті пишна булка або рум'яна паляниця, які все своє зніжене життя проводять на волі... Чого варті вони поруч з тюремним хлібом, зліпленим, здається, із самої землі, вчиненим на розпуці, вимішаним на муках ув’язнених! Чи знають вони, оті білі панянки, пещені у високих та світлих печах, як можуть тремтіти руки, беручи шматочок глевкого, мов глина, хліба? Чи їх коли їли так, щоб найменша крихта не впала додолу? Або ось такими шматочками, щоб надовше вистачало, щоб смоктати, ласуючи, наче цукром? Чи наважувалися задля них лежати поруч з померлим товаришем і одну ніч, і другу, і третю, відповідаючи на перекличці, що товариш хворий, що він не може звестись за пайкою,— дайте, я йому однесу,— чи наважувалися приховувати смерть людини задля паляниці, якою б високою та пишною вона не була? А задля тюремної пайки наважувались...