— Я теж піду,— попросився Калинка.
— Тобі ніззя, ти хворий.
— Але ж тут холодніше, ніж надворі!
— Сказано ніззя, значить, ніззя! — розсердився наглядач. І, випускаючи хлопців, бубонів: — І що воно за народ несознательний: ти йому одне, а він тобі друге!
— Ми, дядьку, недовго,— втішив Калинку Микола. Вони обидва стояли вже в коридорі, босоніж, в брудних сорочках та куцих штанях, а худі обличчя їхні були аж зелені в понурому тюремному освітленні. Федько знову кашляв, очі його сухотно блищали.
— Ви хоча б перевели хлопців у сухішу камеру,— сказав Калинка наглядачеві, коли той, вирядивши Миколу та Федька, повернувся до камери.
— Ніззя.
— Чому ж ніззя? Хіба ви не бачите, що один із них зовсім хворий? Зогниють вони тут.
— Ніззя!
Наглядач сердито грюкнув дверима, але йому, мабуть, теж десь пекло, бо згодом знову з’явивсь на порозі.
— Ніззя,— повторив він, але тепер оце "ніззя" пролунало зовсім по-іншому: це скоріше була не заборона, а якась спроба виправдатись перед заарештованим, щось пояснити йому. Наче він підняв холодну та неприступну службову машкару і з-під неї виглянуло обличчя літньої вже людини, посічене зморшками, з прокуреними рудими вусами, що жалісно звисали донизу.
— Ніззя їх у общій камері.
— Та чому ж?
Досада і подив водночас відбилися на обличчі наглядача. Він поворушив пальцями, навіть крекнув, немов ніяк не мір повірити, що от стоїть перед ним доросла людина і не розуміє отаких простих речей.
— Там блатні.
— То й що, як блатні! Хіба вони не люди?
— Хе, люди! — Зневажлива посмішка торкнула вуса наглядача, його, здається, звеселило наївне твердження Калинки.— То вони себе людьми називають. А ми для них фраєри. І ти, і я, всі, вобщем, хто не воруєть...
— То що ж, вони з хлопців злодіїв зроблять?
Наглядач з ще більшим подивом глянув на Калинку, потім плюнув з досадою:
— Ти справді дурний чи тільки таким прикидаєшся?.. Дівчат собі, от кого вони з хлопців цих зроблять!
Калинка аж здригнувсь від огиди. А наглядача немов прорвало. Ступив до камери, зашепотів, гаряче, схвильовано, поспіхом:
— Думаєш, мені з медом на цій триклятій роботі? З медом? — допитувавсь він, з ненавистю дивлячись на Калинку.— Хто я для вас? Звір, катюга... А що в цього катюги теж серце живе, то вас не обходить! Воно в мене, може, кров’ю сто разів за день обливаються, а ти — мовчи. Мовчи і не диш. Слухай начальство і дєлай. Мовчки все дєлай… То скіки ж мовчати? Доки всіх пересадять та по тюрмах погноять?.. От за дітей уже взялися. Це що, уже й діти ворогами народу стали? Скоро й з пелюшок хапати почнемо. Од маминої цицьки та сюди, у підвал, у сирість оцю, за решотку!.. Ти думаєш, я не бачу?.. Я все бачу! Бачу, та мовчу… От...
Калинка мовчав, застуканий зненацька оцим вибухом людської щирості. Наглядач же, зімкнувши рота, підозріло подивився на Калинку.
— Чого мовчиш? Доносити будеш? Тіки знай: ніхто тобі не повірить! На мене не такі пробували капати! Дядько Петро своє діло знаєть, ти йому пальця в рот не клади!.. От... Ну, чого баньки вилупив, зараза смердюча?
Вийшов із камери, щосили грюкнув дверима.
"От дивак!" — стенув плечима Калинка. Він уже жалкував, що отак несподівано урвалася сповідь, а разом і радий був, бо хто його знає: щирі, сердечні слова він оце чув чи слова принади, розраховані на те, щоб заарештований "клюнув" на них, розкрив свою душу. Але ж Калинці хотілося вірити, що наглядач говорив щиро.
Два тижні просидів із хлопцями Калинка. Потім навідався "ліпило", зміряв температуру, і Калинці наказали збиратись до загальної камери.
Взявши пальто, Калинка зупинився, оглянувся на хлоп’ят. Вони сиділи на своєму лахмітті, осиротіло тулячись один до одного, і не зводили з доброго дядька жалісних очей. Федько врешті не витримав, скулився, відвернувсь до стіни, а Микола дзвінко сказав:
— І чого б я ото плакав! Ми ж іще побачимось...
Він теж ледь стримував сльози, оцей мужній Микола, цей терплячий Микола, що не плакав навіть тоді, як слідчий крутив йому вухо.
— Побачимось,— усміхнувся хлопцям Калинка, вірячи й не вірячи в те, що сказав.— Ви ж, хлопці, як вийдете на волю, то напишіть,
Хоч не дуже вірив, що той лист дійде до нього.
Холодний осінній дощ сіконув Калинку в лице, але це все ж було краще, ніж оте підземелля. Калинка ледь переставляв ослаблі, як після тяжкої хвороби, ноги і все ніяк не міг потрапити на більш-менш сухі острівці землі: брьохав просто по калюжах.
— Йди вже, холеро! — квапив його конвоїр, якому теж заливало за шию. А коли Калинка, зупинившись, задер під освіжаючі струмені дощу обличчя, конвоїр зі злістю вилаявся і штовхнув його в спину, Калинка покірно рушив далі, а вода стікала по чолу, щоках, бороді, змиваючи плісняву, що він просяк нею наскрізь.
Його завели до камери великого "казьонного" дому з сірими, понурими стінами та єдиним заґратованим вікном. Ті, що будували в’язницю, понад усе, мабуть, боялися, щоб сонячний промінь не заглянув досередини, тому не тільки вмурували грубезні грати та замазали шибки сірою фарбою, а ще й приладнали знадвору дерев’яні щити — хворобливе немічне світло ледь просочувалось й відразу ж конало, задихнувшись у смороді. Тому й тут вдень і вночі горіла електрична лампочка: тюремне сонце, що вже не вперше зустрічає Калинку своїм жовтим світлом.
В камері було повно людей. Хоч сказати "повно" — значить, не сказати нічого. Камера була напхом напхана людьми, що ворушилися на бетонній підлозі, немов черва, розмовляли, сміялись, лаялись, плакали, стогнали — жили. Тут навіть нар не було: люди сиділи, лежали просто на підлозі, підстилаючи під себе лише те, що захопили з собою із волі.
А в кутку біля дверей, як і належалось, стояла монументальна параша. Цей місцевий божок був ще огидніший од того, що залишився в підвалі, де сиділи Федько і Микола. Сморідне озерце розлилося довкола переповненої посудини, а проте люди підходили до неї, бо куди мали подітися!
Вже згодом Калинка дізнався, що начальство дозволяє спорожняти парашу лише раз на добу: вранці, після сніданку. Це теж був один із засобів психологічного впливу на заарештованих, які не бажали "розколюватись". "Нанюхаються — покірніші стануть",— цинічно думало тюремне начальство, залучаючи таким чином до своїх вірних спільників і тюремну парашу.