— А все ж лікареві треба показатись,
— Та-а...— тягне Федько, і жовті щоки його покриваються блідим осіннім рум’янцем.
— А нас, дядьку, вже й на допит водили! — похвастався Микола, не спускаючи з Калинки чистих очей. Шморгнув кирпатим носом, всіяним густим ластовинням, заховав ноги в лахміття.— Та все по одному. Аж чотири рази... Там дядько вреднющий такий...
— Чим же він вреднющий?
— А як що, так за вухо... Крутить вухо й сичить: "Розказуй, щеня, хто вас листівки збирати навчив? Учитель?" Так накрутить, що вуха стають як балабухи. Правда ж, Федю?
І знову ствердний кивок головою.
— Та я не дуже боюся, не на такого напав,— продовжував Микола.— Він крутить, а я верещу... Крутить, а я тільки верещу. Я, дядьку, терплячий. Колись як стрибнув на косу та розпанахав ногу, то й сльозини не зронив. От спитайте Федька... А Жовтневі свята скоро будуть? — зненацька запитав він.
— Навіщо тобі?
— Кажуть, що на Жовтневі білий хліб даватимуть.
— Хоч би чорного вволю дали,— сумно промовив Федько.
— Еге, чого захотів! — заперечив Микола.— Хіба тобі не казали, що на волі зараз голодовка?
— Та казали ж,— погодився Федько, і замовк, і вже більше не вимовив і слова. Сидів, зсутулений, склавши на колінах руки, постарілий на багато років, з скорботним худеньким обличчям, а великі, повинуті смутком очі його тихо сліпли, наче не бачили вже ні Миколи, ні оцього бородатого дядька, ні сирої похмурої камери.
Полягали спати. Послали лахміття, вкрилися пальтом Калинки. Калинка ліг від стіни, Федько посередині, Микола скраю. На Федька напав кашель, він щосили стримував його, струшуючись сухим гарячим тілом,— боявся розбудити сусідів. Микола теж довго не засинав, все тихенько зітхав та ворушився. Врешті звів голову, сперся на лікоть, повернувсь до Калинки:
— Дядьку, ви не спите?
— Не сплю.
— Ви не бачили: картоплю вже копають?
— Та, мабуть, копають.
— Оце б напекти картоплі! — мрійно промовив Микола і подивився на Калинку так, наче від того, погодиться Калинка чи не погодиться, здійсниться його бажання.— Ми з Федьком завжди картоплю копали. Нариємо повні поли, а тоді розпалимо багаття — і в жар… Ви пробували, дядьку, з багаття картоплю?
— Пробував,— відповів тихо Калинка, і в уяві його запалахкотіло веселе багаття, запашів іскристий жар, з якого бери, вигортай обвуглені картоплини з такою смачною, духмяною серединою! І то нічого, що вугілля та попіл хрумтять на молодих зубах, що уже в сажі і губи, й носи, бо що може бути смачніше од картоплі, спеченої в багатті! — Пробував,— повторює Калинка і обертається до Миколи: — А ти спи, хлопче, спи...
Микола заплющує очі. А Калинка дивиться на стелю, завішану брудним павутинням, колисає сумні, невтішні думки. Вони не дають йому спокою, невідступні, гнітючі, схожі одна на одну, як посестри-каліки.
Думав про хлопців, їм не більше п’ятнадцяти років, обоє ще діти. То за яким правом їх укинули до в’язниці? В оцей вогкий, холодний підвал, де можна згнити заживо і де один з оцих хлопців уже почав загнивати. Хто їм дав право порушувати Конституцію, наші добрі гуманні закони, глумитися з них? І хто вони такі, оці всі стражі порядку, що тримають за ґратами дітей і спокійно дивляться в очі своїм дітям? Засліплені підозрою до всього живого фанатики чи вороги Радянської влади, які свідомо топчуть закони, щоб викликати в народі незадоволення? Так невже ж оті, що вгорі, ке знають нічого? Не чують, не бачать, не підозрюють навіть, що коїться за товстими стінами оцих похмурих будинків з заґратованими вікнами? Невже Сталін не знає нічого?..
Далі Калинка не хоче думати. Йому стає страшно. Боїться втратити віру в людину, яка вже давно стала для нього напівбогом, втіленням найвищої мудрості та справедливості.
Хіба не співав він про Сталіна величальних пісень?
На кожному святі, в колі друзів і рідних, піднімав свого келиха і, натхненно сяючи обличчям, разом з усіма співав оту пісню, що дзвеніла по всій країні:
Выпьем за Родину,
Выпьем за Сталина,
Выпьем и снова нальем!
Хіба не вимовляв він це ім’я на фронті, підіймаючи в атаку людей?
— За Батьківщину, за Сталіна! — кричав щосили Калинка, зводячись назустріч кулям, і коли б осколок чи куля вцілили в нього, то "Сталін" було б останнім його словом. Не мати чи батько, не вірна дружина, а Сталін.
Так де ж ти зараз, товаришу Сталін? Де твої очі, що все бачать, де твоє батьківське серце, що не мине жодної скривдженої двохсотмільйонної дитини своєї, де твої вуха, що повинні прислухатись не тільки до величальних пісень, а й до плачу та стогону скривджених? Чому ти не прийдеш, товаришу Сталін, в оцю в’язницю, у сирий цей підвал, щоб визволити дітей, відновити справедливість, суворо покарати тих, хто поглумився з закону, що ти його записав золотими словами на скрижалях історії?..
Чуєш, всенародний батьку?..
На ранок прийшов наглядач, приніс їжу: денні пайки хліба і по мисці бурди.
— Отут чотириста грамів? — запитав Калинка, зважуючи на долоні глевкий кавалок хліба.
— Бери, що дають! — гримнув наглядач.— Доважка не бачиш?
Доважок, крихітний шматочок хліба, і справді лежав, прикріплений шпичкою до кожної пайки. Пізніше не раз доводилося переконуватись Калинці в магічній силі доважок. Як тільки заарештовані скаржилися начальникові в’язниці на те, що їх обкрадають, він обов’язково питав:
— А доважок був?
— Та був...
— Так чого ж іще вам, паразити, треба? — смикав свого картуза начальник.— Що ви іще, контрики, хочете?
І "паразити", "контрики" замовкали.
Стали снідати. Калинка акуратно розламав свою пайку на три рівні частини, хлопці ж їли без хліба. Сьорбали юшку, не спускаючи голодних очей з чорних кавалків.
— Ви чого ж це, хлопці, без хліба?
— А ми, дядьку, вприкуску,— пояснив Микола.— Спершу ось юшку посьорбаєм, а потім хліб будемо їсти. Так надовше хватає.
І смішно, й сумно стало Калинці від цієї відповіді. "Бідні ви, бідні! Вприкуску..." Узяв свої дві пайки, що залишив на обід та вечерю, поклав перед хлопцями.
— А ви, дядю?
— Їжте, хлопці, та поправляйтесь,— відповів Калинка.— А мені багато не треба: в мене од чорного в горлі пече.
Після сніданку знову зайшов наглядач, скомандував хлопцям іти на прогулянку.