Пришелець довго порався коло люльки, чекаючи, що йому може заперечити парубок, але той поринув у свої власні думки, забувши про все на світі. Над чорними похнюпленими головами стояла тиша, тільки вогонь потріскував та зітхав ситий буланий кінь пришельця.
Надворі поволі розвиднялося. Пришелець глянув угору, а потім на людей. Вони все думали, сидячи навколо вогнища.
— Поїду я,— перервав тишу і нитки важких дум вартових пришелець. Від його слів немов прокинулись усі, немов зраділи, що можуть поговорити про інше, про легше.
— Небезпечно ще,— сказав дід.— Посидів би до ранку, вовки!
Чоловік не боявся.
— Пізно буде,— сказав.
— Далеко держиш путь? — спитав дід.
— До Бійська.
— Не скоро будеш. Дорога далека,— сказав дід.— Був і я там колись давно.
Пришелець нічого не відповів і повернувся до коня. Він поправив ремені і виліз на сідло. Стиснув коня ногами і рушив від вогнища, не прощаючись.
Його від'їзд нікого не здивував, але всі проводжали очима. На сідлі ззаду була прив'язана добра рушниця, якої вони не помітили досі.
— Хто він, діду? — спитав парубок по від'їзді незнайомого чоловіка.
— Чужий,— сказав дід.— Коли я був іще молодий, такий, як ти, бачив таких, як той. їх тоді багато крутилось по горах. Тоді було повстання Чет-Челпана. А коли розбили Чет-Челпанове військо, вони зникли, такі люди, як той, що був тут. І перед війною з'явились було такі і теж кудись зникли.
— А хто він? — допитувався парубок, незадоволе-ний з невичерпної відповіді.
Дід не знав більше.
— Може, дух, переодягнений на чоловіка?!
— А курить люльку і рушницю має? — не вірив парубок.
Дід зневажливо всміхнувся. Яка тепер молодь нетямуща, не розуміє звичайних речей.
— Духа не розбереш,— пояснив дід.— І коли він захоче, щоб його не відрізнили від чоловіка, він бере його постать. Бачив, як довго морочився з люлькою і таки не запалив як слід...
Уже було близько півдня, як незнайомий чоловік на буланому коні доїжджав до Аноса. Він хотів вступити до села, хоч там жили росіяни і він не сподівався великих успіхів, але, під'їхавши ближче, побачив арку, зроблену з дерева і заквітчану сосновими гілками, а над нею на червоному полотні гасло: "Хай живе одинадцятий Жовтень!"
Вершник прочитав його пильно і завернув на пором, не заїжджаючи до села.
Опинившись на другому березі Катуні, він поїхав не до Елікмонара, як було в його плані, а на Майну, бо він зовсім забув, що це був день Сьомого листопада — свято Жовтневої революції.
Усю дорогу від кордонів Монголії його переслідували невдачі. Людей, з якими він мав діло, не заставав на місці, Натрус загинув, про Мабаша довідався, що той у тюрмі через зраду Тріша. Люди, з якими говорив і підбурював їх проти Радянської влади, слухали його байдуже і, в кращому разі, не реагували на його слова, а то й виступали проти нього одверто. Повертати цією дорогою, що він приїхав, боявся, а вертати треба було обов'язково, бо бачив, що нічого не зробить, не зможе підняти народ, не маючи ні прихильників, ні спільників, а до того ж швидкими кроками йшла зима.
Кінь стомився далекою дорогою і поволі посувався наперед. Вершник оглядав по дорозі околицю і помічав великі сліди знищення, заподіяні повінню. Дороги були розмиті, у багатьох місцях занесені камінням і намулом, повириваними з корінням деревами.
Під час своєї подорожі він остаточно переконався, що робота неможлива. Тепер була єдина думка: невпізнаним заїхати до Бійська, продати якнайшвидше коня і Бією, поки не замерзла, дістатись до Тілецького озера, переїхати на катері, а там він уже знайде спосіб пробратись далі. Він проклинав себе за те, що так пізно виїхав. Було холодно, і хотілось їсти. З верхів подував морозний вітер, верхи біліли вже від снігів. Усі запаси продуктів вийшли, нових в дорозі дістати не вдалось, а до Улали ще далеко. Витягнув з-за халяви люльку і з горя почав її набивати тютюном, та не самосадом, як робив це при вогнищі, а справжнім, дорогим, люльковим тютюном, що лежав захований у переметнім мішку.
Проїхавши кілька кілометрів самотою, побачив на дорозі якусь людину. Здалека трудно було розібрати, куди вона йшла: чи туди, чи проти нього. Підігнав коня. Виявилось, що постать ішла на нього.
Під'їхавши ближче, верхівець побачив чоловіка, об^ рослого, брудного, з позападалими очима, з жебрацьким кийком у руці. Думка поживитись від нього їжею відразу відпала. Вирішив не затримуватись біля жебрака.
Вершник привітався. Але жебрак не відповів, тільки пильно подивився на нього і, коли той минув його, довго дивився вслід. По амністії, оголошеній напередодні свят Жовтня, він повертався додому. Сам невпізнаний, він пізнав вершника, що через нього йому довелося стільки витерпіти. Тріш стиснув у руках кий. Йому хотілось побігти за ним, але в того була рушниця. Постоявши хвилину, він подався у дальшу путь.
Молодь у Немалі готувалась до зустрічі Жовтневих свят. Школярі в інтернаті цілими вечорами поважно, зосереджено вирізували прапорці з кольорового паперу, вирізували літери з білого паперу і ліпили їх на довгі червоні смужки матерії. З літер поволі виростали палкі гасла, і малі майстри раділи зі своєї роботи. Комсомольці робили опудала, набивали їх соломою, а під ними ставили відповідні написи. Цього року фігурували серед цих опудал кам Натрус і куркуль Мабаш.
На широкому подвір'ї інтернату, як на мурашнику від мурашів, кишіло від молоді з самого ранку. Вони не спали всю ніч, готуючись, бо таке свято буває раз на рік.
Нарешті близько одинадцятої години заграла музика, розчинились широкі ворота, і з них висипали на вулицю організованими четвірками демонстранти. Попереду йшли веселі, всміхнені школярі найнижчих класів, несучи в руках червоні паперові прапорці, а над ними угорі маяв і шелестів від вітру червоний прапор. На ньому були намальовані алтайські гори, прикриті чорною заслоною, а робітник на них і селянин скидають ту заслону з гір. Діти розуміли значення малюнка. Старші несли білі дошки, на них чорніли яскраві написи: "Геть паліїв! Геть камів!", "Хай живе Радвлада!", "Хай живе Алтайська автономна область!"
За школярами жваво марширували комсомольці, несучи свої опудала з написами: на одному "Кам", на другому "Куркуль", а над усім на височезному дрючку дошка з написом: "Хай живе електрифікація країни!" Це був перший такий напис за все існування Алтаю.