— Залишусь, ідіть спочивати,— сказав парубок і чвиркнув крізь зуби у воду.
— Ходім, докторе. Якби що трапилось, нам дадуть знати. На все добре, товариші! — гукнув до хлопців.
— На все! — відповіла молодь.
Увійшовши до хати, приятелі застали Ганну Степанівну в сльозах. Захоплена зненацька приходом Те-міра, вона не встигла витерти сльози і приховати своє хвилювання. Веселий настрій Івана Макаровича зник вмить.
— Чого ти, Ганнусю? — спитав він дбайливо свою дружину.
Ганна Степанівна витерла фартухом очі.
— Я не плачу,— сказала вона.— Але чогось мені страшно, що з Танею? Там така низька долина. Певне, залило всю.
Чоловіки зрозуміли, що Ганна Степанівна має рацію. Дивно, що за роботою вони забули про це. Іван Макарович почав утішати жінку.
— Вона ж не дитина,— сказав він.— Чого ти бо-шіся? Живе вона, певне, у діда, юрта їхня високо — боятись нічого.
Своїми словами він заспокоював і себе, бо йому чогось раптом теж стало важко.
— Мені чогось так сумно, що не можу собі місця знайти. Не знаю чого! Василь привіз листа. Я не хотіла показувати тобі, щоб не розстроювати. Казав Василь, що до Тані був вчора лист також.
— Від кого лист?
— Та від...
Вона зразу не відповіла, зустрівшись з допитливими очима Теміра.
— Не буду приховувати,— сказала по хвилині,— від гостя, що тут був у нас.
Іван Макарович зніяковів. Ганна Степанівна подала йому листа.
— Прочитай і дай докторові Теміру,— сказала вона. Іван Макарович швидко пробіг листа очима і стиснув зуби.
— Прочитайте,— сказав він, передаючи його Те-мірові.
Той знехотя, з огидою, як щось слизьке, холодне, взяв листа. Читаючи його, мінявся на обличчі від обурення. Деякі місця в листі прочитував двічі. Ганна Степанівна не спускала з нього очей.
— Падло! — сказав по хвилині Темір.— Він і їй, певне, таке написав.
— Не інакше,—погодилась Ганна Степанівна. Доктор Темір зірвався, ніби хотів кудись побігти,
але швидко вгамувався і сів.
— Я турбуюсь, що з нею? — говорила Ганна Степанівна.— Я так чогось боюсь. Ти, старий, не міг так зробити, щоб вона була тут і жила з нами? Скільки я просила, а тепер не знаю, що з дитиною робиться. Там повінь мала бути велика. Місцевість дуже низька.
Іван Макарович прийняв докір дружини. Люди завжди шукають винуватця свого нещастя, хай це буде і любима людина.
— Сама вона не хотіла жити з нами,— промовив він сумно.— Я не знаю, навіщо ці докори, коли і так мені вже досить усього, коли це нічого не поможе.
— Я не докоряю, але ця повінь так мене турбує.
— Повінню нічого турбуватись. Вода прибувала вдень і не раптом, а поволі, так що втекти можна було.
Іван Макарович заспокоїв дружину, проте чув, що самого щось так смокче, так мучить.
"Лист справив сильне враження на дівчину, а вона така примхлива..."
Ганна Степанівна тихо плакала. Доктор сидів, похиливши голову.
"Навіщо я тоді вилікував його? Не вилікуй я його тоді, про нього уже б забули".
Темір уявляв собі, що він зробив би, коли б зустрів його тепер отут де-небудь. Що б він зробив? Бити! Бити хотілось довго і страшно. Бити! Не стріляти, а бити палицею по голові, по спині, по ногах, бити і бачити, як він корчиться від болю під ногами. Топтати його ногами, дивитись, як він плює кров'ю. Топтати, аж доки не спустить дух!
Доктор Темір зціпив зуби, витріщив очі і стогнав, неначе мав його уже під ногами і знущався з нього.
По хвилині опам'ятався і стримався. Встав з крісла і сперся на вікно. Перед ним лежала порожня вулиця. Людей не було. На подвір'ї напроти грались цуценята. Вони обнімались, стоячи на задніх лапах, і намагались укусити один одного, то знов бігали один за одним з опущеними хвостами. Доктора Теміра зайняла забава собак, і він на хвилину забув про все.
Раптом вулицею верхи проїхав якийсь чоловік. Доктор Темір машинально глянув на нього. Це був незнайомий йому алтаєць у довгім кожусі, підперезаний ременем. Він розглядався довкола, шукаючи когось очима, але марно, бо навколо нікого не було. Люди, втомлені вичікуванням різних несподіванок від Катуні і участю в рятівничій акції, переконавшись, що ріка більше не загрожує, відпочивали в своїх житлах. Незнайомий алтаєць, побачивши у вікні доктора Теміра, кивнув головою, щоб він вийшов.
Доктор Темір здригнувся. Його охопило раптом якесь неприємне почуття. Він був певний, що приїзд цього чоловіка має якийсь зв'язок з Танею. Відступив від вікна і глянув на стареньких. Вони сиділи згорблені, сумні, з мокрими почервонілими очима.
— Якийсь чоловік під'їхав до ґанку,— сказав Темір,— Видно, до вас.
Господарі одночасно скочили з місць, але в кухні вже почулись кроки незнайомого чоловіка. Через хвилину тихо відчинились двері, і в них показалась його чорна, кудлата голова.
— Єзень! — сказав чоловік, увійшовши.
Йому відповіли стурбовано, запитливо. Чоловік водив очима по присутніх, угадуючи, чи знають вони що, чи ні?
— Мене послав дід Токпак,— почав він поволі.
В нього впились три пари переляканих очей. Обоє старих і Темір пополотніли. Ганна Степанівна закрила мимоволі вуха, щоб не почути того, що він скаже. Але вона почула, бо слова ті були такі, що пройшли б крізь мур. Вони легко пробили собі путь до її вух і мозку.
— Дід Токпак просив передати, що дочка їх Таня втопилась...
По кімнаті пролунав тихий зойк, як порив осіннього вітру, і все замовкло, а посланець говорив далі:
— Тоді, коли вода найбільше прибувала, вона пішла на кручу і більше не повернулась: Катунь забрала її собі в жертву, за спасіння аїлу.
Доктор Темір, що досі стояв закам'янілий, зірвався до посланця і вхопив його за груди.
— То правда? — крикнув він.
— Правда! — перелякався чоловік.— Люди бачили її над кручею до пізнього вечора, коли вода залила весь аїл, вона стояла там, а вранці вже не бачили нікого.
— Може, вона вернулась?
— Звідтам вернутись не можна.
— Чому ж ви не врятували її?
Темір верещав і тряс посланця, як грушу.
— Свою худобу і дітей рятували. Човнів нема в нас. Нічим було під'їхати до неї. Але це, може, краще, що вона втопилась...
— Чому? — заревів Темір.
— Ріка хотіла жертви,—сказав чоловік,—дістала її і заспокоїлась. На другий день вода впала.
Темір остовпів від цих слів. Вбити цього темного чоловіка за ці слова? Перед ним стояв увесь його народ. Уся страшна безмежна алтайська темрява, тяжка, незглибима, накопичена століттями...