Таня напружено дивиться у воду. їй страшенно хочеться ще раз побачити пташку. Ще раз, тільки один раз. Бажанню її немає меж. Бажання її межує з божевіллям. Але пташка більше не з'являється.
"Вона мусить виплисти,— думає Таня.— Мусить!"
Але синичка не з'являється більше, пропала.
Таня стоїть як закам'яніла і дивиться у воду.
А вода все прибуває і прибуває. Де недавно вона ще несміливим струмком продиралась у долину, тепер пливе розшалілим руслом, не боячись ніяких перешкод. Вона залила майдан, де недавно ще гралися діти, залила всі криві вулиці аїлу, позмивала всі юрти, і на місці зеленої долини, між двома пасмами гір, бушує грізно холодне море. Із моря виринають де-не-де дерева своїми кронами і невеличкий шматок скелі, на якій, здалека, як обгорілий пеньок, стоїть Таня.
На землю швидко спускалась ніч. По узбіччях гір запалали вогнища. Над ними носився плач і лемент, а вище, на чорних скелях, де вже надовго розсілась ніч, скиглили жалібно сови, вторуючи людям, що плакали біля вогнища.
Усю ніч не спали селяни, щоб бути напоготові, коли б вода підійшла ще вище. Усю ніч волали до богів і духів, обіцяючи жертви, але боги мовчали, безсильні, і тільки страшно і грізно шуміла священна ріка алтайців Катунь, і тільки загрозливо клекотіло на місці їхнього убогого селища невмолиме, жорстоке море, а вгорі, де чорні скелі, де причаїлась ніч, плакали сови і вторували людям, що лементували біля вогнища...
Усю ніч горіли вогні, всю ніч шуміла Катунь і бушувало море. Коли ж засіріло небо і перший раз за цілий місяць виглянуло сонце, то над водами стояв білий, як молоко, густий туман. Він поволі почав підніматись угору, відкриваючи обрій. По деревах, що стирчали з води, люди пізнавали місця, де стояли колись їхні житла, бо більше з води не видно було нічого. Вода залила і скелю над кручею, де ввечері стояла самотня чорна постать. Ранок не застав там уже нікого.
У Чемалі повінь наробила б багато шкоди, коли б не були заздалегідь вжиті заходи, що не дали розгулятись стихії.
Вода порозмивала дороги над Катунню, залила майдан коло спустілої церкви і підмила кілька юрт, що стояли найближче.
Село Чемал стоїть на високому березі Катуні, і воно природно захищене від повені, але вода, безперечно, залила б село, коли б не швидка рятівнича акція. Че-малський комсомол утворив рятівничу дружину, і на чолі її стали два досвідчені чоловіки — Іван Макарович і доктор Темір.
У долинках, куди могла прорватись вода, поробили дерев'яні дамби, навезли землі, каміння і заступили воді дорогу до села. Вона просякала, правда, місцями і бігла на майдан, але проходи, утворені в гатках, забивали знову, а воду спроваджували ровами за село.
Іван Макарович і Темір з головою поринули в роботу. Вони самі копали рови, самі насипали землю, вони керували роботами, давали розпорядження, накази, і всі слухали їх, бачачи їхнє уміння і досвід.
— Інженер Манченко радів би, побачивши нас,— промовив Іван Макарович до Теміра, витираючи спітніле обличчя.
— Індустріалізуємо країну,— сміявся Темір.
— Не знати, як він там відчитався за свою роботу? Бідний хлопець. Скільки сподіванок було, і все пішло марно. Тут ще і нашої вини трохи. Занадто недовірливо поставились ми зразу до його роботи.
— Трудно просто було повірити,— сказав Темір.
— А даремно. Він був серйозний чоловік, йому можна було вірити. Неприємно, що не пише нічого.
— То правда, обіцяв, повинен був написати, уже час, хоч ви знаєте, як до нас іде пошта.
— До речі, сьогодні повинні були пошту привезти,— пригадав Іван Макарович,— ви дістали що?
— Я ж удома не був. Цілу добу сиджу над рікою. Вони обидва разом глянули на ріку.
— Чи довго ще вона буде казитись? Доктор Темір був певний, що це вже кінець.
— Дощ ущух, вода повинна спадати.
— Вода і спадає,— сказав молодий парубок, що мимоволі збоку слухав їхню розмову.
— Невже спадає? — зрадів Іван Макарович.
— Подивіться.
Іван Макарович і Темір вилізли на дамбу. На верхній дошці лежала рівна мокра смужка на два-три сантиметри завширшки.
— Вода спадає! — крикнув Іван Макарович.— Ура! Ми перемогли стихію!
Літній чоловік радів, як хлопчик. Йому хотілось підскакувати, плескати в долоні.
— Ви ще не дуже,— спиняв його Темір,— Катунь капризна, як розбещена жінка. Вона ще може себе показати.
— Ні, ні, небо випогоджується. Більше вода не прибуде. Такого високого рівня води в ріці я, відколи живу, не пам'ятаю, а прожив я над нею, нікуди не виїжджаючи, сорок сім років.
— Так-таки не виїжджали? — спитав Темір.
— їй-бо, ні. Моїх виїздів до Бійська не вважаю за виїзди, і то я там довше ніколи не сидів, як тиждень. А поза Бійськом жодного місця не знаю.
Темір здивовано підвів очі. Він не знав, перший раз чує. Як так можна було жити?
— Вас ніколи не тягнуло в чужі країни, міста? — спитав Темір.
Іван Макарович не збентежився і не засоромився.
— Читаючи про ті країни і міста, тягнуло туди подивитись, але коли б до того дійшло, щоб їхати, я б відмовився,— сказав він щиро.— Я не уявляю, як можна жити без цих гір, без рідного Алтаю? Я боявся б, що умру там, на чужині.
— І ви хочете індустріалізувати край, не побачивши й одним оком індустріалізації?
— Я хотів би для своєї вітчизни всього найкращого на світі. Коли електрифікація, індустріалізація така гарна і така потрібна, то чому мені не бажати її? Ви знаєте велике гасло: "Радянська влада плюс електрифікація країни..." Чому б його нам не пристосувати? А іце про кооперацію... Кооперація у нас уже є...— Він усміхнувся.— Правда, далеко не загальна, та ви пам'ятаєте, як вона мляво прищеплювалась? Але прищепилась, і так народ звик, що уявити собі не може, як без неї жити. В цій кооперації алтаєць уже мило купує!.. Доктор Темір, звичайно, мусив трохи посперечатись.
— Живуть у нас люди й без неї,— сказав він, похитуючи головою.
— Ну, ви маєте на увазі цих дикунів.
— Яких ще у нас більшість.
— Чого там більшість? Скоро їх зовсім не буде. Електрична лампочка вижене темряву і дикунство.
— Мрійник, непоправний мрійник,— засміявся доктор.
— Спадає! — сказав парубок з дамби.
— І багато?
— Спала ще на два сантиметри.
— Тепер можна йти до хати. Залишити вартових — і до хати. Ви залишитесь на дамбі? — спитав він хлопців.