— Заграй,— просить вона,— заграй, дідуню, може, і я навчусь.
Дід слухає. Він бренькає по струнах, бере на них кілька акордів і закриває рукою. Струни слухняно замовкають.
— Про кого хочеш слухати? — питає він. Коли б він знав, як їй це байдуже?..
— Ґрай, про кого хочеш,— каже вона тихо.— Усе цікаво.
Дід знов бренькає по струнах, з уст його зриваються розбиті слова і бреньчать в унісон з розбитим тоб-шуром:
— У межичасі між кінцем минулих прекрасних, спокійних віків,— починає дід,— і початком тепер надхо-дячих, прекрасних, спокійних тисяч віків, у той час, коли жили сотні тисяч літ, повних спокою і щастя, великих радощів, за часів багатих, великих богатирів-за-войовників, в один прекрасний час, твердий, спокійний, повний цілковитих і далекосяжних добродійств, коли стопи сонця утвердились, проповідано вісімдесят чотири тисячі наук, почали тоді жити по вісімдесят тисяч літ люди... У той прекрасний час утвердились, кажуть, держави і віра...
Дід замовк. Він задивився у вогонь, немов чекаючи від нього натхнення. Бабуся вся насторожилась. Таня ж лежала мовчки, з заплющеними очима.
Дід пригадав, знайшов перервану нитку і знов почав мережати поволі епопею геройську, стару, як народ алтайський.
— Піднімається отчизна — святий п'ятдесятголовий Хангай, що виріс під подихом вітру, підносяться сімдесят подвійних алтайських гір, що виросли з одним оголеним щовбом. Піднімається таємний Алтай, біліє десять великих морів-озер, з водами цілющими, нектарними. У тих кочовищах колишуться, синіючи, прекрасні сандалові дерева, зозулі кують радісно, солодко, звучно. Хитаються, колишуться крислаті прекрасні дерева, воркують, співають-заливаються різноколірні птахи. Чорні молоді беркути скиглять, шукаючи здобичі; на гірських площинах колишеться, все набрякаючи і переплітаючись, темно-руда сандалова трава на чотирьох лукоріччях. Усі живі істоти — чотириногі, у щасті, у радості. Чорні молоді беркути скиглять, шукаючи здобичі на високих горбах; колишеться, усе набрякаючи і переплітаючись, трава трьох лукоріч. Сніг на верхів'ях тане, в'яне, темноголові зозулі під ранковим сонечком кують, посідавши на вершечках сандалових дерев. Співають ї щебечуть жайворонки і горобці шістдесятьох років; лані сімдесятьох кольорів па^удоря і тупочуть...
Ось коротко, яка отчизна — високий, багатий Алтай.
Вирісши і цілком заповнивши тінистий бік Алтаю, табун рябо-гнідих коней пасеться спокійно. Щипають коні голівки трав, п'ють чистоту вод, живляться соками трав. Була там неспокійна червона рогата худоба. Червоні і сірі бики бігають вузькими ярами гірськими так, що стогін стоїть, а зустрівшись один з одним — б'ються. Молоді бички й корівки бігають, скачуть. Телята і телиці кружляють по вогких лукоріччях і пасуться. Були там сніжно-білі вівці, що заповнили устя тринадцятьох алтайських перевалів, і їх стерегло ціле покоління народу. Барани та цапи ходять окремо, козенята і ягнята мекають голосно...
Тими кочовищами, водами, тою державою, вірою, тою худобою, людьми — усім володів від народження славний витязь...
Тихі мрійливі слова линуть, тремтять, як материна пісня над колискою хворої дитини. Таня, як хвора дитина, не чує їх. Слова дідові колишуть її думи-горе, але заколисати не в силі. Занадто розгулялось горе, занадто воно велике. Зайняло воно кожний куточок її душі, розсілось, розгостилось, як у власнім домі, надовго, назавжди...
Дід замовк, і Таня розплющила очі. Вона — як мірошник, що прокидається зі сну, коли млин стане. Вона переводить погляд на діда. Той дивиться зосереджено на вогонь, шукаючи знов увірваної нитки своєї повісті. Нарешті знаходить обірвані кінці, зв'язує їх і тягне далі:
— Батьком його було Синє Вічне Небо, а матір'ю — Корувата, Золота Велика Земля. Повстав він на світ із узористого чорного каменя, що появився на перехресті трьох балок, сам від себе розколовшись К
Нитка знов увірвалась, як павутина. Дід плямкає язиком, йому пересохло в горлі. Він наливає собі дерев'яну мисочку араки і випиває. Потім поволі набиває люльку й запалює. У юрті тихо, тільки вогонь тріщить. Баба сидить мовчки, заслухавшись; вона не ворушиться, як кам'яна. Раптом понісся по юрті, як шелест вітру, жалісний дівочий плач...
Старі притомніють і здивовано поглядають на Таню. Вона плаче. Довше не було сили вдержатись. Здавлений плач вирвався нарешті і забився об стіни юрти, як пташка.
— Що зт тббою, дитино? — питає налякана бабуня,
1 Уривки епопеї з невеликими змінами взято з книжки "Монголо-ойротскмй героический зпоє", переклад Б. Я, Владимирдова.
але відповіді не може дочекатись. Дід рішає на кілок інструмента і журними старечими очима дивиться на любиму внучку.
Коли б хоч причину сказала, а вона мовчить.
Таня довго ридала, довго тряслась, доки не вилилось горе поза вінця, і тоді трохи заспокоїлась і, стомлена, заснула. Уві сні вона здригалась, кричала, стогнала. Старі просиділи над нею всю ніч. Боялись ворухнутись, боялись поділитись своїми враженнями, здогадами, щоб не розбудити дівчини. У своїх старечих головах вони чогось догадувались, серця їм щось підказували, але вони не говорили між собою. За довгі пережиті роки вони навчились розуміти одне одного без слів.
У юрті погас вогонь. Крізь отвір угорі продиралось пасмо сірого денного світла разом з краплинами води. Дощ не вщухав.
Заняття в класі скінчилось, і Таня з жалем відпускала додому своїх школярів. Години навчання в школі були тепер найприємнішими годинами її життя. Тут вона забувала свої муки, тут заспокоювала свої нерви. У школі вона була давньою Танею, але вдома щораз більше боялась залишатися сама, бо тепер ще настирливіше вертались до неї гнітючі думки, а вночі мучило безсоння, з'являлись дивні гарячкові привиди і мучили до одуру.
Діти поволі складали свої книжечки, зошити і ліниво простували до дверей, немов жалкуючи, що так швидко скінчилось навчання.
А сьогодні тьотя Таня таку гарну розповідала казку, про такі далекі країни, де нема нічого — тільки сніг і лід — і де живуть тільки білі ведмеді і білі лиси та звірі, що перебувають у воді і не мають ніг, а плавають, як риби. І ще розповідала про такого чоловіка, що пройшов ті страшні снігові поля і дійшов аж до місця, де є середина землі. І розповідала, що в тих краях півроку день, а півроку ніч. Страшно в тих краях, але слухати дуже цікаво...