І вона жила тією нужденною надією, що ніколи не мала вбратись у плоть, що мала так і загинути надією.
"Коли б умерти,— тужила Таня.— Коли б заснути і вже не встати..."
І тоді робилося страшно. Сама не знаючи чого, боялась залишитись у кімнаті і, накинувши на себе жакет, прикривши голову хустиною, вирушала в дощ, у ніч до юрти свого діда, старого Токпака, ночувати.
Токпаки були єдині люди, які не знали всього, вони обожнювали її, раді зробити все, що могли, що вміли, щоб потішити свою внучку.
Стара бабуня садовила її біля вогню на м'які шкури, годувала найкращими наїдками, а дід брав тобшура й бринькав на ньому, виспівував, розказував про минуле.
Старий Токпак славився на всю околицю своїми оповіданнями. Це був поет, боян народний, тульчі, яких мало тепер залишилось на Алтаї. Він розказував старовинні билини про давніх героїв, міфічних богатирів. Про них наслухався він з дитинства від свого батька, такого ж славетного тульчі, і по його смерті став і собі співцем. Уже змолоду здобув великої слави на весь Алтай. А й тепер, хоч старий і немічний, коли був у настрої, розказував молоді, щоб та несла його пісні далі, в нові покоління.
Таня колись заслухувалась ними. Вони розбудили в ній почуття, що й досі не згасло, любов до рідного краю.
Був вечір. Дощ періщив з самого ранку, і досі не перестав, і не зменшувався. По шибках били колючі краплі і пливли додолу, як сльози. Давно вже плачуть вікна, ще з того часу, як вона приїхала сюди.
Таня дивилась на вікна, бачила, як краплі зливались в одну і текли струмками додолу. По горах ходив вітер. Давно він не лягав на спочинок, ще з того часу, як Таня приїхала сюди.
Цей вітер був страшний. Таня боялась його. Удень сяк-так, а ввечері він ридав, свистів у комині, плакав, як дитина.
Таня сиділа перед плиткою і вдивлялась у полум'я. У хаті було темно, і тільки маленькі жовті плямки, як метелики, бігали на стінах, на столі, на обличчі Та-ниному.
У голові ворушаться думи, розпирають череп, просяться на волю. Вилітають одна за одною, як бджоли з вулика, і кружляють над головою.
У хаті тихо, мертво, тільки у кутках щось шепоче... А в димарі вітер ридає, у димарі вітер голосить, виє, як по вмерлому.
Ось він зліз з покрівлі, набрав повну пригорщу дощу і кинув у вікна раз, другий і третій, як сівач просом.
Таня стрепенулась. Очі розширились, вдивляється в темряву. Але.там мертво. Мертва, мокра ніч.
"Боже, коли б він поглянув, як я тут страждаю, коли б він почув, як його люблю я...
Олесю! — зривається думка, а уста бліді тріпочуть безмовно: — Олесю!..
Коли б зараз з'явився!.."
Думки закружились. їх так багато, вони бушують, як зграя вороння, що не може впасти на маленьке місце, і кружляє, кружляє навколо, а місце порожнє.
У димарі знову засвистів вітер протяжно, зрадливо, немов засміявся. Так, він засміявся. Таня чує сміх. Вона чує сміх.
— Хи-хи-хи...— сміється вітер.
— Хи-хи-хи...— чути в кутках.
— Хто сміється?..
— То я сміюся,— киває чайник св'Ьїм довгим носом.
— То я сміюся,— говорить відро і аж дрижить зі сміху.
— І я,— дзвенить склянка з ложечкою.
— І я,— танцює стілець.
— І я,— регоче посуд.
— І я, і я,— дрижать стіни, вікна, лампа...
— Хи-хи-хи-хи-ха!..
Таня чує, як волосся лізе вгору. Вона підводиться зі стільця, а за спину вже прокрався вітер. Він того тільки й чекає. Він бігає, повзає, вертить хвостом, як холодний вуж.
Таня хоче крикнути і тільки відкриває рота, як вітер залазить через відкритий рот, і вона не вимовить і слова. Таня задихається. Вітер розгостився у її грудях, і дихнути нема чим.
Але ось раптом якийсь стукіт. Виразний стукіт. Хтось грюкнув у двері. Це так. Це правда, бо все замовкло. Ніхто не сміється. Фізіономія чайника серйозна, склянка споважніла, стіни заніміли, стільці завмерли, і вітер утік. Вона починає швидко дихати. Відчуває, що їй душно і щоки палають.
У двері хтось грюкнув сильніше і...
— Хто там? — зривається з уст.
— Можна? — питає чийсь голос.
— Можна,— каже вона тихо, але почуває, що серце вискакує з грудей, почуває, що божеволіє з радості і страху.
До кімнати входить чоловік.
— Чого ви в темряві? — питає чоловік приязно, але голос незнайомий.
"Ні, голос не його". Минає страх, тільки серце ще скаче, як розігрітий кінь.
— Хто ви?
—■ Невже не пізнали?
Чоловік сміється. Йому весело. Чому б йому не сміятись?
Він світить сірника і запалює лампу. І диво! Лампа локірно дає себе запалити.
— Хто ви? — питає Таня ще раз. Чоловік дивується.
— Що з вами? — питає.
"Темір",— пригадує вона нарешті і в'яне. Доктор Темір бере її за руку і вже не сміється.
— Що з вами? — питає він, стривожений.
Таня мовчить. Вона чує дотик холодної руки, і їй стає приємно. Вона вже нічого не боїться. Доктор Темір тримає якийсь час її руку і дивиться на годинника.
— Ви давно хворі?
Він пускає руку і пробує голову. Голова горить. Вона не хвора. їй тільки страшно.
— Бідна моя дівчинко!
Доктор Темір суворий, але добрий і ніжний, як батько. Йому тепер все можна. Він розстелює ліжко і веде її на постіль. Роздягає, як маленьку, розстібає мокрі черевики, потім скидає одяг. Його чомусь ніскілечки не соромно. Через хвилину вона в самій сорочці. Доктор кладе її в ліжко.
Таня мовчки скоряється йому, лягає. Він накриває її ковдрою, а зверху своєю шубою. Вона знов дрижить від холодного простирадла, від холодної ковдри, подушки.
Доктор Темір не зупиняється на цьому. Він знаходить воду, наливає чайника і ставить на плиту. Потім відчиняє свою валізочку, виймає якісь порошки, розглядає їх, вибирає один і всипає в рот хворій. Вона без заперечень запиває його водою. Доктор дістає з валізки шоколад, цукерки і кладе на столик біля ліжка.
Таня лежить із заплющеними очима, але не спить. Вона намагається думати про щось. Щось пригадує, але все даремно. Вона чує знов, як щось пищить. Зривається з ліжка.
— Що ви? Що з вами?..
— Щось пищить...
— То чайник, заспокойтесь.
— Знов чайник?..
Доктор поїть її чаєм і через деякий час дає другий порошок. Після того вона засипає міцним сном, а доктор Темір сидить над нею до ранку.
Таня встала з ліжка тільки на третій день. Доктор Темір сидів невідлучно два дні коло її ліжка, борючись з її хворобою. Нарешті він переміг. Таня встала. Вона була бліда і хиталась на ногах, як дитина, що тільки вчиться ходити.