— Не маю сумніву... І це стосується не тільки алтайців. Те саме було б з Україною, Білорусією, Узбекистаном, навіть з Російською Федерацією, якби вона захотіла виділитись в окрему державу.
Іван Макарович замислився.
— Ви маєте рацію,— сказав він по хвилині,— Ми розуміємо це нутром, але разом з цим боїмось, що розчинимось у цьому великому морі, зникнемо, як зникає потік в озері, ріка в океані. І не буде на світі більше нашої нації, не стане більше ойротів...
Смирнов усміхнувся.
— Будуть. Нікуди вони не дінуться. Тільки ось що: дбайте про освіту, про культуру, творіть свою інтелігенцію, свій пролетаріат, щоб з вами можна було говорити, як з рівними. А то що: шамани орудують у вас, як хочуть, а ви про самостійність! Смішно і нездійсненно. Націоналізм не має перспектив. Ні одна нація не може сьогодні замкнутись у своїх рамках. Така нація мусить в них задихнутись. Далекозоріші зрозуміли це швидше, короткозорим треба більше часу, щоб зрозуміти, але зрозуміють і вони. Так я кажу?
— Так-то воно так...
— Але ви не погоджуєтесь?
— Ні, погоджуюсь, цілком погоджуюсь,— сказав Іван Макарович, але не закінчив думки. До кімнати ввійшли Таня з матір'ю.
— Про що ви тут?
— Про національне питання,— сказав, всміхаючись, художник.
Таня накинулась на батька.
— Ти завжди розпочнеш, тату! Знаєш, що Олексієві Петровичу не можна хвилюватись.
— Я його, доню, не хвилюю.
— Я тільки слухаю, Таню. Розумних слів слухаю,— еказав Ломов.
— А знаєте,— перервала вона розмову, — про нашого художника вже не тільки дачники питають. Заходив оце зараз Тріш. "Як здоров'я вашого дачника?" — питає. Я аж здивувалась. Звідки, думаю, така прихильність? Ви його знаєте? — спитала вона художника.
— Не мав приємності.
— Це чоловік непевний,— промовив Іван Макарович.— Його треба боятись. Це злий чоловік, на рідкість злий. Недарма його так любить Натрус.
— А що мені всі ті Натруси?
— О, не кажіть. Може, Натрус і є причина вашої хвороби.
Художник зробив здивовані очі.
— Поява гадюк на місці вашої роботи дуже підозріла.
— Не він же їх накликав?! — сказав Смирнов.
— Певний, що він.
— Що ви? Хіба можна в таке вірити?
— Ви не знаєте сили наших камів. Вони за допомогою спеціальной дудки можуть їх накликати в будь-яке місце,— запевнив Іван Макарович.
Смирнов недовірливо усміхнувся. Такого він ще не чув.
Художник також чув таке вперше, і це його дуже зацікавило й здивувало.
— А знаєте, це факт, що там хтось був,— сказав
він.
— Я ж вам кажу.
— Ні, я тепер певний, я бачив порозливане молоко на камінцях.
— О! Тепер ви догадуєтесь?
— Це мала бути принада для них?
— Не помиляєтесь. Ви бережіться! Ви чимсь не сподобались йому.
"Ійнечі! Ійнечі казала!" — пригадав художник, але не сказав голосно.
— Що ж я йому міг зробити?
— Оцю вашу роботу вони взяли за якийсь злий намір, бояться вас.
— Ви кажете — вони. Хто це?
— Цього я не можу знати, але певний, що він не сам.
Дмитро Іванович встав, щоб відкланятись.
— Піду я,— сказав,— Видужуйте, маестро, вставайте, годі лежати.
Таня глянула на Смирнова благально.
— Хіба можна так рано вставати? — спитала і почервоніла по саме волосся.
Смирнов подивився на неї уважно і, тиснучи їй руку на прощання, порадив не дуже турбуватись, бо ніяких підстав для цього вже немає.
Іван Макарович провів гостя аж до воріт.
У кімнаті вже добре посутеніло. Таня стояла біля вікна і дивилась на вулицю. Слова Смирнова, його погляд, в якому просвічувала іронія, бентежили. Думки її блукали тепер по горах, як тіні хмар, що сунуть над верхами.
Ганна Степанівна підійшла до неї і погладила їй голівку.
— Щось моя доня останнім часом змінилась. Усе думає і думає щось. Що з тобою, доню?
Таня спалахнула.
— Чого ж ти?
— Ох, не заважайте, мені, мамо. Завжди ви щось знайдете сказати.
— Та я ж нічого, доню.
— Ніколи не можна мати спокою.
— Тихо, тихо! От натура! Недарма доктор Темір сказав, що ти дика. Недарма...
— Тепер зі своїм доктором причепились.
— Бо правда.
— Ну й добре.
— Самовар час уже ставити?
— Уже давно час. Піду.
Ганна Степанівна пішла поволі до кухні і зачинила за собою двері. Таня з художником знов залишились самі.
Вузенькою стежечкою понад кручею просувалась поволі невеличка валка. Попереду їхав інженер Манченко, тривожно поглядаючи вниз. Там ревла і клекотіла між камінням річка. Стежка, що по ній їхав інженер, виглядала, як карниз на височенному домі; вище карниза, стрімкою покрівлею, піднімалась гора, де-не-де поросла соснами, де-не-де березою і кущами. Манченко був не з боягузів, але їзда була небезпечна, і він мріяв якнайшвидше проїхати цей неприємний бом. Залишалось проїхати всього кільканадцять метрів, але дорога тут була найнебезпечніша: дах-гора утворювала ледь похилу стіну у вигляді величезного укосу. Інженер оглянувся назад. Його супутники — два алтайці — щось між собою жваво заговорили, хоч досі їхали мовчки. Алтайці везли інструменти і плани, які він знімав так довго і копітко в таких важких умовах.
Не помітивши нічого підозрілого, інженер поїхав далі, але раптом побачив, що дорога зникла. Поперек стежки лежало свіжозрубане дерево величезних розмірів, якого не можна було ні перескочити конем, ні скинути в безодню. Інженер спинив коня. Якийсь неприємний холод пробіг по спині, у голову закралась підозра. Він оглянувся ще раз і на обличчі одного зі своїх помічників побачив легку усмішку. Сумніви почали збільшуватись: тут пахло чимсь підозрілим.
— Куди ви мене завели? — спитав інженер, грізно глянувши на робітників.
— Ти сам їхав,— відповів зневажливо один.
— Хто зрубав дерево? — крикнув інженер.
— Не знаємо.
Було ясно, що дерево зрубано навмисне, щоб поставити йому пастку.
— Що ж тепер робити?
Помічники відверто, голосно засміялись.
— Нічого! Скачи конем, кінь перескочить.
Інженер зійшов з коня і розглянувся довкола: виїхати неможливо. Рада алтайця була явно божевільна. Манченко звернувся до нього:
— Коли ти такий розумний, то спробуй сам. Бери мого коня й скачи. Тоді я перескочу за тобою.
— Ти попереду, тобі й першому їхати. Насмішок було вже забагато.
— Вертати назад! — закричав інженер.
На алтайців крик не зробив ніякого враження.