— Таню! Чому ви замовкли? Розказуйте! Мені так гарно від вашого голосу. Розказуйте, Таню!
— Що тут цікавого? — каже вона ледь чутно.
— Дуже цікаво, дуже! Розказуйте, Танечко! Таня дивиться на нього і ще більше червоніє.
— Я не можу зловити думок,— каже вона.— Немов порвались нитки, що зв'язували їх з моїм мозком, і вони, як горобці, полетіли у безвість. Здається, я ще бачу білу нитку, зачеплену за ніжку пташини, але піймати її вже не можу. Чому то так?
— Не знаю, моя ніжна. Ви неуважливі трохи.
— Колись, маленькою, — почала вона,—я любила слухати пісень тульчі. Ви їх ніколи не чули?
— Ніколи.
— Це чудові пісні. Мало хто тепер уміє їх співати, їх можна слухати цілісінькі ночі. Такий співець, побринькуючи на тобшурі, розказував про давню славу Алтаю, про подвиги його богатирів, їх чудових коней, про давні багатства, про давні війни, що їх провадили алтайці. І я тоді мріяла про ті часи і хотілось їх воскресити. Мріяла я, щоб вернулись вони, щоб вернулась давня слава моєї вбогої, темної вітчизни...
Таня подумала хвилину, провела рукою по чолі, збираючись з думками.
— У мене дідусь є,— продовжувала вона,— Батьків батько. Він славний тульчі і знає багато пісень. Уже доросла, бувши вчителькою в тім селі, де він живе, я не раз заходила до нього і слухала, а він говорив і грав, ї слова пісні лилися з його уст, як солодкі потоки меду. І завжди, коли було важко на душі, я йшла до нього, і він оповідав, співав, і це допомагало... Ви стомились? — спитала раптом.
— Ні, ні,— просив художник,— Так гарно. Кажіть далі.
— А далі... Що ж далі? Я ще так мало прожила, що нема про що й говорити. Коли вибухла революція, я була ще маленькою. Я пам'ятаю, як батько мій казав: "Тепер припиниться експлуатація й колонізація". Слова "експлуатація" я не розуміла, а "колонізація" знала, і всі ми її боялись. "Тепер кожна країна буде розвиватись",— казав батько, і я чекала тієї революції. Чекала, коли вона дійде до нас.
— І прийшла ж,— перебив художник, усміхаючись.
— Прийшла. Але чи виправдала мої надії? Не знаю.
— Що ви, Таню? Звичайно, так. Ви, може, інакше уявляли її тоді в своїй дитячій голові.
— Може. Я задоволена, але все не так, як я думала. Чогось бракує. Та про це не треба тепер. Колись пізніше поговоримо, коли ви зовсім одужаєте. Ви пам'ятаєте, лікар казав, що вам не можна хвилюватись.
— А хіба це обов'язково? Хіба не можна спокійно? Художник замовк. Таня знов задумалась. Раптом
оживилась.
— А знаєте, ще пригадала. Коли я була маленькою, то до нас зайшла ворожка-циганка і ворожила мені, що я буду щаслива, але повинна берегтись води, бо в ній я знайду смерть. І диво дивне, я не вірю їй, а боюсь води. Боюсь і чую, що вона мене тягне до себе.
— Дурниці! У вас, у всієї нації, є, здається, якась водобоязнь чи водонехіть,— коли так можна висловитись.
— Як-то? — здивувалась Таня.
— При такій масі води, бо її повно на кожному кроці у вигляді джерел, потоків, річок, озер,— ніхто не купається. Я скільки не купався в Катуні чи в Чемалі, ніколи не бачив, щоб купався дорослий тубілець. Я гадаю, що та, що ворожила вам, боялась, щоб ви не відступили від національних правил і тому такого наговорила.
— Ну й пояснення,— всміхнулась Таня,— нема що казати. Вода в алтайців священна, і її не можна забруднювати, це правда, але тепер вже не багато людей, що цього дотримуються. І, зрештою, це говорила циганка, а не алтайка.
Жартівливий тон художника і глузування робили Тані боляче.
Він говорив правду, вона не могла заперечувати, але ж міг він пощадити її і не говорити неприємного.
До кімнати ввійшли Танин батько і Смирнов, і вона, скориставшись з їхнього приходу, вибігла в кухню.
Іван Макарович, весело потираючи руки, підійшов до художника.
— Як ваше здоров'ячко дорогоцінне? — спитав, тиснучи йому руку.-— І Дмитро Іванович прийшов довідатись, як ви себе почуваєте.
У словах, рухах і очах Івана Макаровича було море щирості, і художник розчулився. Не випускаючи руки, він сотий раз дякував йому за сердечний прийом і допомогу.
Дмитрові Івановичу, що привітав його з одужанням, він подякував дуже ввічливо, але без тіні тепла. Перекинувшись двома-трьома фразами з гостем, він знов звернувся до господаря дому.
— Коли б не Таня,— сказав він,— коли б не ваш ласкавий дім, ваш догляд, я, може, гнив би вже десь за селом. Ви врятували, і як віддячити — не придумаю.
— Та ми тут ні при чому, любий маестро. Тут якщо дякувати, то одному докторові Теміру. І коли й зробив хто щось, то тільки він.
Ломов скривився на саму згадку про залежність від Теміра. Він колись дивився на нього так зневажливо, а цей скромний лікар доклав усіх зусиль, щоб врятувати його. По кілька разів на день приходив, сидів ночами, коли хворому ставало гірше, коли пухлина поширювалась на все тіло, коли художникові загрожувала смерть.
Але цього не хотів знати художник. Він бачив щодня строге лице ділової людини, що сумлінно виконувала свої обов'язки. Він ніколи не чув від нього зайвого слова, що не стосувалось би лікування чи самої хвороби. Темір ніколи не залишався ні на одну хвилину довше, ніж треба було, і виходив, скінчивши свою роботу, навіть не попрощавшись.
— Я волів би, щоб не лікував мене ваш доктор,—, сказав Ломов.
— Чому? — спитав Смирнов,
Художник завагався.
— Та так, він мене, здається, не терпить.
— І без причини? — спитав знову Смирнов. Іван Макарович поспішив на виручку.
— Це вам так здається,— сказав він.— Це людина така чесна і така чиста, благородна, що не любити вас він не міг би. Він же на вас дивиться насамперед, як на пацієнта. Він, правда, воліє лікувати передусім ойротів, але чоловік він толерантний, більше, мабуть, ніж моя Таня...
— І ви, любий Іване Макаровичу,— доповнив художник.
— Можливо. Це, зрештою, майже притаманне представникам усіх малих націй, що не жили ніколи своїм власним життям. Але ж це виліковне.
— Безперечно. Ви мусите зрозуміти,— сказав твердо художник,— що без допомоги російського народу й Інших народів, що населяють наш великий Союз, вам самостійно не прожити ані півроку! Вас сусіди проковтнуть, як муху. Адже так? Як ви скажете, Дмитре Івановичу?