– Вперед! – закричав він. – Стріляйте, хлопці, і не вилазьте з кущів! Англія і Йорк!
Але цієї миті в нічній тиші раптом почувся глухий тупіт численних кінських копит. Тупіт наближався з неймовірною швидкістю і ставав дедалі голоснішим. У ворожому загоні засурмили в роги, відповідаючи на поклик Хетча.
– До мене! До мене! – закричав Дік. – Швидше до мене, якщо вам дороге життя!
Але його піші воїни, які розраховували на легку перемогу, розгубились і не слухались його. Одні з них стояли, не знаючи, що робити, інші кинулись тікати. І коли перші вершники шалено врізались в кущі, їм пощастило затоптати й заколоти всього лише кількох воїнів, що відстали. Більша ж частина загону Діка просто зникла серед кущів і дерев.
Якусь хвилину Дік стояв, з жалем спостерігаючи, до чого призвела його необачна й нерозумна відвага. Сер Деніел весь час бачив вогонь і тепер рушив на нього з своїми головними силами, щоб атакувати переслідувачів або налетіти на них з тилу, якщо вони наважаться напасти на табір. Він діяв, як мудрий полководець, а Дік – як запальний хлопчик. І тепер молодий рицар залишився сам з своєю коханою, яка міцно тримала його за руку; в нього більше не було ні коней, ні воїнів: усі розбіглись і загубились у лісі, наче голка в сіні.
"Хай поможуть мені святі, – подумав він. – Добре, що мене посвятили в рицарі за вранішню битву, бо ця не робить мені честі".
І, тримаючи Джоанну за руку, він кинувся бігти.
Нічну тишу порушували крики воїнів сера Деніела, які нишпорили по лісу, полюючи на втікачів. Дік хоробро розсовував кущі і біг, наче олень. Сріблясте місячне сяйво заливало вкриті снігом галявини, і від цього в хащах, здавалося було ще темніше. Переможені розбіглися по всьому лісу й повели за собою переслідувачів. Через деякий час Дік і Джоанна зупинилися в густих кущах, прислухаючись до голосів, що поступово замовкали вдалині.
– Якби я залишив собі резерв, – гірко вигукнув Дік, – я міг би перемогти! Так вчить нас життя. Клянусь розп'яттям, іншим разом я все зроблю як слід.
– Та хіба не все одно, коли ми знову разом? – спитала Джоанна.
Він глянув на неї. Знову, як і колись, вона була в чоловічій одежі. Але тепер він знав, що перед ним дівчина, хоч і була вона в куртці. Вона посміхнулась йому, і в її посмішці було стільки любові, що серце його сповнилося радістю.
– Люба, – сказав він, – якщо ти вибачаєш мені цю помилку, то мені більше нікого не треба. Ходім просто в Холівуд; там зупинився твій опікун і мій найкращий друг, лорд Фоксхем. Там ми і повінчаємось, а хіба не все одно, бідний я чи багатий, прославлений чи невідомий? Сьогодні, моя люба, мене посвятили в рицарі. Великі люди відзначили мене за хоробрість, і я почав вважати себе найкращим воїном у цілій Англії. Та ось: спочатку я втратив прихильність великої людини, а потім був розгромлений і втратив усіх своїх воїнів. Для честолюбної людини це могло б бути нещастям! Але я не побиваюсь, люба. Якщо ти все ще кохаєш мене, якщо ти згодна обвінчатися зі мною, то я готовий відмовитися і від рицарського звання!
– Мій Діку! – вигукнула вона. – Невже тебе посвятили в рицарі?
– Люба моя, тепер ти міледі, – ніжно промовив він. – Вірніше, ти завтра станеш міледі. Хочеш?
– Хочу, Діку, від щирого серця хочу, – відповіла вона.
– Стривайте, сер, мені чомусь здавалось, що ви збиралися бути монахом! – почули вони чийсь голос.
– Алісія! – вигукнула Джоанна.
– Так, Алісія, – сказала, наближаючись, молода леді. – Та сама Алісія, яку ви кинули на дорозі, вважаючи мертвою, і яку знайшов твій приборкувач левів, повернув до життя і залицявся до неї, якщо хочеш знати.
– Я не вірю цьому! – скрикнула Джоанна. – Діку!
– Діку! – перекривила Алісія. – Звичайно, Діку. І як тільки вам, прекрасний сер, не соромно кидати нещасних дівчат у біді, – вела вона далі, обертаючись до молодого рицаря. – Ви лишили мене під дубами й зникли. Мабуть, правду кажуть, що часи рицарства минули.
– Мадам, – у відчаї вигукнув Дік, – клянусь своєю душею, я зовсім забув про вас! Мадам, пробачте мені. Ви бачите, – я тільки що знайшов Джоанну!
– Не думаю, що ви зробили це навмисне, – відповіла вона, – але я все одно жорстоко помщусь. Я відкрию таємницю міледі Шелтон, тобто майбутній міледі Шелтон, – додала вона, роблячи реверанс. – Джоанно, – вела вона далі, – я вірю, клянусь душею, що твій коханий хоробрий у битві, але він, дозволь мені сказати, найбільш м'якосердий простак у всій Англії. Можеш милуватися ним! А тепер, дурні діти, поцілуйте мене, це принесе вам щастя й мир, а потім цілуйте одне одного, та не більше хвилини. Нам треба якнайшвидше йти в Холівуд, бо в цих лісах дуже небезпечно і страшенно холодно.
– Невже мій Дік залицявся до тебе? – спитала Джоанна, пригортаючись до свого коханого.
– Та ні, дурне дівчисько, – перервала Алісія, – це я залицялась до нього. Я запропонувала йому одружитися зі мною, але він попросив мене вийти заміж за кого-небудь іншого, Це його власні слова. Я сказала б, що він скоріше відвертий, ніж люб'язний. А зараз, діти, будьте розважливі, ходімте. Чи будемо ми знову перебиратися через яр, чи рушимо просто в Холівуд?
– Непогано було б дістати коней, – сказав Дік. – За останні дні мене стільки били й товкли, що моє тіло суцільний синець. Що тепер, на вашу думку, нам робити? Якщо воїни, які стояли біля коней, втекли, почувши шум битви, то ми тільки марно згаємо час. Навпростець до Холівуда близько трьох миль. Дзвін ще не пробив дев'ятої години, сніг твердий, місяць світить яскраво. Чи не піти нам пішки?
– Згода, – закричала Алісія, а Джоанна тільки міцніше притисла до себе руку Діка.
І вони рушили через голі гаї, по вкритих снігом галявинах, залитих блідим світлом зимового місяця. Дік і Джоанна, тримаючись за руки, ішли, не чуючи під собою ніг від щастя, а їхня легковажна супутниця, зовсім забувши про свою тяжку втрату, йшла слідом за ними і то сміялася, то малювала їм щасливі картини їхнього майбутнього подружнього життя.
Далеко в лісі ще було чути вигуки танстольських воїнів, що підганяли коней, переслідуючи втікачів, і час від часу – крики або брязкіт сталі; очевидно, сутичка все ще не припинилась. Але в трьох молодих людях, що виросли серед тривог війни і які щойно уникли стількох небезпек, важко було розбудити страх або жалість. Задоволені тим, що звуки погоні віддаляються, вони цілком оддалися своїй радісній прогулянці, яку Алісія назвала весільною, і ні сувора безлюдність лісу, ні зимовий холод не могли порушити чи затьмарити їхнього щастя.