Чорна стріла

Сторінка 62 з 66

Роберт Луїс Стівенсон

– Цілком з вами погоджуюсь, – сказав Дік.

– Тоді слухайте, – продовжувала вона, – мені здається, з вас був би поганий монах, а оскільки у мене є право порядкувати вами, як захочу, то я візьму вас собі за чоловіка. Мовчіть! – вигукнула вона. – Слова вам не допоможуть. Ви позбавили мене домівки, і ви повинні створити замість неї іншу. А щодо Джоанни, то вона першою вітатиме це. Зрештою, ми з нею такі великі друзі, що немає ніякісінької різниці, з котрою з нас ви одружитесь!

– Мадам, – відповів Дік, – якщо ви мені накажете, я піду в монастир, але ні з примусу, ні з бажання догодити дамі я ні з ким в світі не одружуся, крім Джоанни Седлі. Пробачте мені за таку відвертість, та коли дівчина смілива, чоловік мусить бути ще сміливішим.

– Діку, – сказала вона, – милий хлопче, ви повинні підійти й поцілувати мене за ці слова. Ні, не бійтесь, ви поцілуєте мене заради Джоанни, а коли ми зустрінемось з нею, я поверну їй поцілунок і скажу, що вкрала його в неї. А щодо вашого боргу мені, дорогий простачок, то, на мій погляд, не тільки ви брали участь у цій великій битві. І навіть коли на троні буде Йорк, то не ви посадили його туди. У вас хороше, чесне серце, Діку, і якби я могла позаздрити в чомусь Джоанні, то я позаздрила б тільки вашому коханню до неї.

Розділ VI

НІЧ У ЛІСІ. ДІК І ДЖОАННА

(закінчення)

Поки Дік розмовляв з Алісією, коні з'їли залишки вівса і добре відпочили. За наказом Діка багаття засипали снігом; поки воїни стомлено сідали на коней, він, трохи пізно згадавши про лісові перестороги, спритно виліз на високий дуб. Звідси він міг оглянути на далеку відстань залитий місячним сяйвом і засипаний снігом ліс. На південному заході темнів на обрії порослий вереском горб, де Діка й Джоанну колись так налякав прокажений. І там, на схилі цього горба, Дік помітив маленьку яскраву цяточку.

Він вилаяв себе за те, що так пізно догадався вилізти на дерево. Якщо це багаття в таборі сера Деніела, то він давно міг помітити його і підійти до нього. Але найгірше те, що Дік, мабуть, виявив свою присутність у лісі, теж запаливши вогонь. Не можна було більше гаяти ані хвилини.

До горба навпростець було близько двох миль, але шлях перетинав глибокий яр, через який не змогли б пройти коні. І Дік вирішив, що пішки вони дійдуть значно швидше.

Десятьох воїнів залишили стерегти коней, умовились про сигнал, з допомогою якого можна було б встановити зв'язок в разі потреби, і Дік вирушив уперед на чолі загону. Поряд з ним відважно йшла Алісія Райзінгем.

Для того щоб було легше йти, воїни познімали важкі тиляги[23] й не взяли з собою списів. Вони бадьоро йшли по замерзлому снігу, освітлені місячним сяйвом. Мовчки, дотримуючись порядку, вони спустилися по стрімкому схилу яру, на дні якого крізь сніг і льод проривався струмок, і зупинились на протилежному схилі, щоб відсапагтись перед атакою. Тепер вони були не далі як за півмилі від того місця, де Дік бачив відблиски багаття.

В тиші величезного лісу можна було здалека почути найменший звук. Алісія, яка мала чудовий слух, застережливо підвела вгору палець і зупинилась, прислухаючись. Всі теж прислухались, але, крім глухого дзюркотіння струмка на дні яру та віддаленого гавкоту лисиці, Дік нічого не почув.

– Тепер я певна, що чула брязкіт зброї, – прошепотіла Алісія.

– Мадам, – відповів Дік, який боявся цієї молодої леді більше, ніж десятьох дужих воїнів, – я не хочу сказати, що ви помилилися, але брязкати зброєю могли і в нашому таборі.

– Він долинув не з боку вашого табору, а із заходу, – наполягала дівчина.

– Будь що буде, – сказав Дік. – Нема чого багато розмірковувати, ходім швидше і подивимось, в чому річ. Вперед, друзі, годі відпочивати!

В міру того, як вони просувались вперед, в снігу дедалі частіше траплялись сліди кінських копит. Було ясно, що вони наближались до великого табору. Незабаром всі побачили за деревами освітлений полум'ям червонуватий дим і яскраві іскри.

За наказом Діка воїни почали оточувати ворожий табір, нечутно пробираючись крізь кущі. Він сам, залишивши Алісію під величезним дубом, крадькома пішов просто на багатая.

Нарешті ліс порідшав, і Дік побачив увесь табір. На порослому вереском горбочку, оточеному з трьох боків хащею, яскраво палахкотіло велике багаття. Навколо вогнища, загорнувшись у плащі, сиділо близько дванадцяти чоловік. Але хоч сніг навколо був утоптаний так, наче тут стояв кінний полк, Дік ніде не побачив коней, і в нього виникла жахлива підозра, що його перехитрили. Тієї ж хвилини у високій на зріст людині в сталевому шоломі, яка простягала руки над вогнем, він пізнав свого старого друга, а зараз ворога, Беннета Хетча, а в двох інших, що сиділи за Бенкетом – Джоанну Седлі й дружину сера Деніела, вони були одягнуті в чоловічий одяг.

"Ну що ж, – подумав Дік, – хай я втрачу коней, але здобуду Джоанну, і більше мені нічого не треба".

Раптом з протилежного боку табору долинув свист. Це воїни повідомляли Діка, що табір оточено.

Почувши свист, Беннет схопився на ноги, але раніш ніж він встиг простягнути руки до зброї, Дік гукнув:

– Беннете, Беннете, старий друже, здається, ти тільки марно проллєш людську кров, якщо чинитимеш опір.

– Клянусь святою Барбарою, це Річард Шелтон! – вигукнув Хетч. – Здаватися? Ви вимагаєте неможливого. Які у вас сили?

– Кажу тобі, Беннете, що нас більше, ніж вас, і ви оточені, – відповів Дік. – Навіть Цезар і Карл Великий в такому становищі благали б про пощаду. У мене сорок воїнів, і я можу вмить перестріляти вас усіх.

– Мастере Діку, – сказав Беннет, – я мушу виконати свій обов'язок, хоч це й не дуже мені подобається. Хай поможуть вам святі!

З цими словами він підніс до рота ріг і засурмив.

Поки Дік, побоюючись за дам, вагався, чи давати команду стріляти, воїни Хетча схопили зброю і стали колом, готові до опору. Під час цих готувань Джоанна зірвалася з свого місця і, наче стріла, полетіла до свого коханого.

– Я тут, Діку, – вигукнула вона, схопивши його за руку.

Але Дік все ще вагався. Він був молодий, не звик ще до жорстокої необхідності на війні, і думка про стару леді Бреклі не дала злетіти словам команди. Воїни його занепокоїлись. Дехто з них почав гукати Діка на ім'я, інші почали стріляти, не дочекавшись наказу. Першим же пострілом був убитий Беннет Хетч. Дік схаменувся.