Невеличке містечко Шорбі на Тіллі було переповнене ланкастерськими вельможами з навколишніх місць. Прибули сюди й граф Райзінгем з трьома сотнями воїнів, і лорд Шорбі з двома сотнями, і сам сер Деніел, могутній, як і раніше; він знову розбагатів на конфіскації маєтків і земель своїх сусідів. Сер Деніел мешкав у своєму власному будинку на головній вулиці під охороною шести десятків воїнів. Одним словом, відбувся новий переворот.
Був темний січневий вечір, дув пронизливий вітер, мороз все міцнішав, на ранок можна було чекати снігу.
В похмурій корчмі, що стояла в провулку, біля гавані, сиділи три чоловіки; вони пили ель і їли нашвидку приготовану яєчнй. Це були міцні, кремезні люди з обвітреними обличчями, з сильними руками, з сміливими поглядами; і, хоч вони були одягнені в прості селянські плащі, навіть п'яний солдат подумав би двічі, перш ніж відважився б затівати з ними сварку. Недалеко від них перед величезним каміном сидів юнак, майже хлопчик. Він був одягнений теж по-селянському, але з його обличчя легко було судити, що він людина благороднішого походження і в інших обставинах носив би шпагу.
– Ні, – сказав один з чоловіків, що сиділи за столом. – Мені це не подобається. Справа може скінчитися погано. Тут не місце для веселих молодців, їм потрібне чисте поле, густий ліс, якнайменше ворогів; а тут, в цьому місті, яке кишить ворогами, ми замкнені, наче в пастці, і, як на лихо, вранці ще, мабуть, піде сніг.
– А все заради мастера Шелтона, – сказав інший, кивнувши головою в бік хлопця, що сидів перед каміном.
– Я зроблю що завгодно для мастера Шелтона, – заперечив перший, – але потрапити заради нього на шибеницю… о ні, брати, тільки не це!
Відчинилися двері, і в кімнату поспішно увійшов якийсь чоловік і наблизився до юнака, що сидів перед каміном.
– Мастере Шелтон, – сказав він, – сер Деніел вийшов з дому з двома факельниками і чотирма лучниками.
Дік (бо це був наш юний друг) зразу ж охопився.
– Лоулесе, – сказав він, – ти зміниш на варті Джона Кеппера. Гріншіве, ти підеш зі мною. Кеппере, веди нас. На цей раз ми не відстанемо від сера Деніела ні на крок, хоч би він ішов до самого Йорка.
Через хвилину всі вони вже були на темній вулиці, і Кеппер (так звали новоприбулого) показав їм на два факели, що недалеко від них палахкотіли на вітрі.
Місто вже спало, вулиця була порожня, і їм неважко було йти вслід за невеличким загоном, не боячись, що хто-небудь може їх помітити. Два факельники йшли попереду, за ними йшла людина в довгому плащі, що розвівався на вітрі; ззаду йшли чотири воїни, тримаючи луки напоготові. Загін швидко пробирався заплутаними провулками до берега.
– Він кожної ночі ходить в цьому напрямку?
– Третю ніч підряд, мастере Шелтон, – відповів Кеппер, – і кожної ночі в цей самий час і завжди з тією ж маленькою групою охорони. Схоже на те, що він бажає зробити з цього таємницю.
Сер Деніел і шестеро його супутників вийшли вже на околицю міста. Шорбі було неукріпленим містом, і, хоч ланкастерські лорди, що жили тут, і тримали посилену охорону на головних вулицях, все ж можна було легко ніким не поміченим увійти або вийти з нього маленькими провулками або ж навіть відкритим полем.
Провулок, яким ішов сер Деніел, раптом закінчився. Спереду в нерівному світлі смолоскипів видніла дюна, а збоку долинав шум морського прибою. В цій частині міста не було ні вартових, ні вогнів.
Дік і його обидва супутники підійшли трохи ближче. Будинків тут уже не було, і звідси було краще спостерігати. Вони побачили смолоскип, що рухався в напрямку загону сера Деніела.
Ага, – сказав Дік, – тут пахне зрадою.
Тим часом сер Деніел зупинився. Смолоскипи встромили в пісок, а люди лягли поруч, наче вони чекали, що сюди має прибути ще хтось.
Ті, на кого вони чекали, швидко наближалися, їх було тільки чотири чоловіки: два лучники, слуга із смолоскипом і одягнений в плащ джентльмен.
– Це ви, мілорде?! – крикнув сер Деніел.
– Так, це справді я, і якщо будь-коли рицар і дотримував свого слова, то цей рицар – я, – відповів ватажок другого загону.
– Хто б ще інший з тих, що ходять на поєдинок з велетнями, чарівниками або язичниками, зважився б боротися з цією лютою холоднечею?
– Мілорде, – відповів сер Деніел, – красуня буде ще більш вам вдячна за це, не сумнівайтеся. А чи не вирушити нам зразу ж в дорогу? Бо чим швидше ви побачите мій товар, тим швидше ми обидва повернемося додому.
– Але чому ви тримаєте Джоанну тут, добрий рицарю? – запитав незнайомець. – Якщо вона така молода, така прекрасна і така багата, чому ви не виховуєте її серед ровесниць? Ви швидше віддали б її вигідно заміж, і вам не доводилось би відморожувати собі пальців і наражати своє життя на небезпеку, ходячи тут в темряві в таку несприятливу для прогулянок погоду.
– Я вже раз говорив вам, мілорде, – відповів сер Деніел, – що я оберігаю тільки себе, а не її. І я не маю наміру пояснювати вам, в чому тут справа. Додам тільки, якщо вам так вже надокучив ваш старий приятель Деніел Бреклі, то розголосіть всюди, що ви збираєтесь одружитись з Джоанною Седлі, і, даю вам слово, ви швидко звільнитесь від нього. Ви знайдете його простромленого стрілою.
Розмовляючи, обидва джентльмени поквапливо йшли через дюну; перед ними несли три смолоскипи, полум'я яких, колихаючись від поривів вітру, розсипало хмари диму й іскор; позаду них крокували шість лучників.
Дік ішов слідом за ними. Він, звичайно, не чув жодного слова з розмови двох джентльменів, але впізнав у незнайомцеві самого старого лорда Шорбі, про поведінку якого ходила недобра слава. Навіть сер Деніел привселюдно не раз гудив його.
Раптом вони вийшли на берег. В повітрі запахло морем; шум прибою посилився; тут, у великому саду, обнесеному стіною, разом з іншими прибудовами, стояв маленький двоповерховий будинок.
Факельник, що йшов попереду, відімкнув у стіні двері і, впустивши всю групу в сад, знову замкнув її зсередини.
Дік і його товариші були, таким чином, позбавлені можливості далі переслідувати сера Деніела; звичайно, вони могли перелізти через стіну, але боялись потрапити у пастку.
Вони сховались у заростях дроку і стали чекати. Червоне полум'я смолоскипів за стіною весь час пересувалося з одного місця в друге, – очевидно, факельники пильно охороняли сад.