Грубий голос наказав йому зупинитися.
– Зупинитися? – повторив Дік. – Клянусь небом, у мене вже немає сил навіть стояти.
І він впав долілиць на дорогу.
З густих кущів вийшли два чоловіки, обидва в зелених куртках лісовиків, і з довгими луками в руках, з колчанами й короткими мечами.
– Дивись, Лоулесе, – сказав наймолодший з них, – та це ж молодий Шелтон.
– Ну й зрадіє ж Джон-Месник, – промовив другий. – Глянь, Гріншіве, – він з кимсь бився. Ось рана на голові, з неї витекло чимало унцій крові.
– А ось дірка в плечі, – додав Гріншів. – Добряче ж його подряпали. Як ти гадаєш, хто це зробив? Якщо хтось з наших, то йому слід уже молитися Богу: Елліс нагородить його короткою сповіддю й довгою вірьовкою.
– Піднімай це цуценя, – сказав Лоулес, – клади його мені на спину.
Взявши Діка на спину і тримаючи його за руки, колишній монах додав:
– Лишайся вартувати, брате Гріншіве. Я сам донесу його.
Гріншів повернувся в засідку біля дороги, а Лоулес, насвистуючи щось, почав неквапливо спускатися з горба, несучи на спині Діка. Сонце вже зійшло, коли він вийшов з ним на узлісся і побачив на протилежному горбі село Танстол, розкидане по схилу. Все здавалось спокійним, але біля мосту обабіч дороги лежали лучники, їх було чоловік з десять. Побачивши Лоулеса з його ношею, вони заметушились, і, як справжні хоробрі вартові, наклали стріли на тятиви.
– Хто йде? – крикнув їх командир.
– Уїлл Лоулес, клянусь розп'яттям! Ти знаєш мене, як свої п'ять пальців, – зневажливо відповів волоцюга.
– Скажи пароль, – наказав командир.
– Ну й дурень же ти, і хай допоможе тобі небо, – відповів Лоулес. – Хіба не я переказав тобі його? Всі ви з глузду з'їхали, граючись у солдатів. Коли живеш у лісі, треба жити по-лісовому, а ви щось вигадуєте; ось вам мій пароль: дуля з маком!
– Лоулесе, ти показуєш поганий приклад, кажи пароль, дурню, – промовив командир варти.
– А якщо я його забув? – спитав Лоулес.
– Якщо ти його забув, а ти не забув, то, клянусь небом, я встромлю стрілу в твоє черево, – відповів командир.
– Ти зовсім не розумієш жартів, – сказав Лоулес. – "Дакуорт і Шелтон", ось який пароль, а оце тобі картинка до пароля: на плечах в мене Шелтон, якого я несу, до Дакуорта.
– Проходь, Лоулесе, – сказав вартовий.
– Він творить суд і збирає подать, наче він з пелюшок тільки цим і займався, – вигукнув другий.
Так воно й було. Коли Лоулес дійшов до корчми, він побачив Елліса Дакуорта, оточеного селянами сера Деніела. З допомогою своїх стрільців він збирав подать і видавав їм розписки в одержанні грошей. З облич селян було видно, що це їм не дуже подобається, і вони справедливо казали, що їм доведеться платити ще раз.
Дізнавшись, кого приніс Лоулес, Елліс одразу ж відпустив селян і, сповнений явною цікавістю і турботою, наказав однести Діка в задню кімнату корчми. Там оглянули рани хлопця і з допомогою найпростіших засобів привели його до пам'яті.
– Дорогий хлопче, – сказав Елліс, потискуючи Діку руку, – ти серед друзів, що любили твого батька і в пам'ять про нього люблять тебе. Відпочинь трохи, бо ти ще не зовсім опритомнів. Потім розповіси мені все, що з тобою трапилось, і ми вдвох подумаємо, як тобі допомогти.
Пізніше, коли Дік, все ще відчуваючи кволість у тілі, але з прояснілими думками, прокинувся від глибокого сну, Елліс прийшов знову і, сівши коло його ліжка, іменем батька Діка попросив розповісти йому, як він утік з Танстольського замку. В постаті Дакуорта було стільки сили, в засмаглому обличчі стільки чесності, в очах стільки відвертості й щирості, що Дік відразу ж послухався його і докладно розповів про свої пригоди за останні два дні.
– Ось бачиш, – сказав Елліс, коли Дік закінчив, – як святі охороняють тебе. Вони не тільки врятували твоє життя, вони привели тебе до людини, яка більш за все на світі хоче допомогти синові Гаррі Шелтона. Будь вірний мені, а я сподіваюсь, що ти мене не залишиш, і ми з тобою покінчимо з підлим зрадником.
– Ви хочете напасти на замок? – спитав Дік.
– Я був би безумцем, коли б навіть подумав про це, – відповів Елліс. – В нього занадто багато сил, його воїни збираються в замок, вчора до нього прослизнув цілий загін, той самий, поява якого врятувала тебе, зараз сер Деніел під надійним захистом. Ні, Діку, навпаки, нам з тобою і нашим хоробрим лучникам треба якнайшвидше забратися з цього лісу і дати серу Деніелу спокій.
– Мене турбує доля Джона, – сказав Дік.
– Доля Джона? – перепитав Дакуорт. – А, розумію, доля тієї дівчини! Обіцяю тобі, Діку, якщо до нас дійдуть чутки про весілля, ми діятимемо негайно, а до того часу або до слушної хвилини, ми зникнемо, наче тіні на світанку. Сер Деніел буде дивитися на схід, буде дивитися на захід, і ніде не побачить ворогів; клянусь небом, він подумає, що спав, і ми йому тільки приснились. Але наші з тобою чотири ока, Діку, пильно стежитимуть за ним, а наші чотири руки, – хай помагають нам всі святі, подолають зрадника.
Через два дні гарнізон сера Деніела настільки посилився, що він наважився зробити вилазку і на чолі чотирьох десятків вершників безборонно проїхав аж до села Танстол. Жодна стріла не вилетіла з лісу, нікого не знайшли в хащах, міст ніким не охоронявся. Проїхавши його, сер Деніел побачив селян, що боязко виглядали з дверей своїх будиночків.
Раптом один з селян, набравшись духу, вийшов на дорогу і, низько вклонившись, простягнув рицарю якогось листа. Сер Деніел розгорнув його, і обличчя в нього спохмурніло. Ось що він прочитав:
"Підступному й жорстокому джентльмену, серу Деніелу, рицарю.
Тепер я знаю, що ви поводили себе підступно і підло з самого початку. На ваших руках кров мого батька; відмити її вам не вдасться. Настане день, і ви загинете від моєї руки, попереджаю вас в цьому; попереджаю вас далі, що коли ви спробуєте віддати заміж за кого-небудь благородну даму, пані Джоанну Седлі, якій я дав клятву одружитися з нею, цей день настане значно швидше. Перший ваш крок до влаштування її шлюбу буде першим вашим кроком до могили.
Річ. Шелтон"
КНИГА ТРЕТЯ
МІЛОРД ФОКСХЕМ
Розділ І
БУДИНОК НА БЕРЕЗІ
З того часу, як Річард Шелтон вирвався з рук свого опікуна, минуло кілька місяців. Ці місяці були сповнені подій, дуже важливих для Англії. Партія Ланкастерів, яка в той час була на краю загибелі, ще раз підняла голову. Прихильників Йорка розгромили, їх вождь загинув, на полі бою; здавалося, що за цей зовсім короткий період зими ланкастерці повністю взяли гору над своїми ворогами.