У Фрицовій хаті стоять два гарних акваріуми. Один дуже заріс світло-зеленою ніжною рослиною, що нагадує собою ялинку, а зветься "Міріофилум" Поміж цією рослиною плавають тринадцять маленьких рибок світло-жовтого кольору з чорними пасочками. Ці рибки звуться "Шенбенбарші" або плисковаті окуні. Вони зовсім плисковаті, плавають та граються дуже граціозно. Плавнички мають цілком прозорі й здалеку нагадують собою чмеликів у повітрі, а не риб у воді. Це — страшні чепурухи, й самі підмітають плавниками своє житло, зганяючи все сміття в один куточок. Відтіль Фриц щоденно особливим цмоком те сміття збирає. І добре робить, бо вони в брудній воді швидко здихають. Взагалі ці рибки вимагають пильного догляду, вже хоча би й через те, що їх щодня треба годувати тільки "живим кормом" — спеціальними комашками, що звуться "дафнія" чи "циклопи" або ж тонісінькими червоними гробачками (зародками комарів). Цей корм щодня приносить до нас хлопчик.
В останньому акваріумі тепер перебувають чотири "індійські щучки" ("хаплохплуси") — манісінькі, з вершок завдовжки, рибки; наче не живі, а намальовані в книзі, щуки. Вони бувають різних барв, дуже швидкі, блискучі, немов обсипані дорогоцінними камінцями. Особливо гарна одна пара з жовтогарячими плавниками. Хоча з щуками немає мороки, але ж вони набридли Фрицові, й він хоче посадити в цей акваріум "конхіто". Це — велика риба, яка дуже цікаво виводить своїх дітей. На вигляд вона мені не дуже сподобалась, коли ми роздивлялися чудовий Фриців альбом риб. Але він каже, що вона дуже цікава, тільки тепер її немає в зоологічній крамниці.
Під той час, коли ми порядкували з рибками, прийшла двоюрідна Фрицова сестра, Гільда. Вона дуже гарна, з світлим, майже білим волоссям й темними бровами та довгими темними віями. Вона також добре тямить на рибах і дуже радила повикидати анабасів, а замість них добути "лаліусів", діамантових окунів, та ще якихсь риб, що водяться в Генхарецькому озері.
Я, жартуючи, запитав, чи це не ті, якими п’ятьма Христос нагодував 5000 душ? І, як я був здивований, коли Фриц мені сказав, що спеціалісти саме так і гадають. Ці риби зовуться по-латинському "Chromis multicolor". Їх є багато порід, що складають один рід "хромідів".
Кажуть, що в Генісарецькому озері, крім цих риб, не живуть ніякі інші. От, цікаво буде на них подивитись...
Після того ми грали в "Schwarzen Peter", причому до нашого гурту пристала й пані Магда. Це досить цікаво, але я увесь час по-дурному "пік рака", бо фрау Магда, жартуючи, кілька разів говорила Гільді, що я гарний хлопець, і щоб вона звернула на мене більше уваги.
Страшенно в мене дурна звичка — червоніти, коли так зо мною жартують. Треба буде конче відучитися... Але, як?..
Потім Фриц грав на роялі, а Гільда співала якусь гарну пісеньку: "Лорелея". Я тільки тепер узнав, що "Лорелея" — була чарівна русалка з Рейну, яка мала довге, чудове волосся. Мабуть, як у Гільди... А голос, як каже легенда, був у Лорелеї незвичайно гарний, всіх, кого вона хотіла,— принаджувала своїми співами...
Тепер я тільки дізнався, чого човен Іоганна Карловича звався "Лорелея" й чого нас художник Маконілі під Багачкою питався: чи не пливуть за нами й "Нікси"? "Нікси", це — теж легендарні істоти, що нібито живуть у Рейні. Це — такі русалки, що стережуть заховані на дні річки казкові золоті скарби та граються з Лорелеєю. Пісня про Лорелею починається словами:
"Ich weiss nicht, was soil es bedeuten, dass ich so traurig bin".
Це означає:
"І сам я не знаю, від чого
Нудьга обгортає мене?.."
Коли я сказав, що Іоганну Карловичу дуже подобались наші пісні,— мене також примусили співати. Але я сьогодні співав дуже погано й мені аж шкода. Тим часом їм подобалося…
Після вечері ми проводили Гільду додому...
Взагалі сьогодні був гарний вечір. Чимсь мені Гільда нагадує Тіну...
— — —
Сьогодні мені трапилась перша прикра пригода в Монахині.
Почалося з того, що Фриц за обідом сказав, як йому страшенно кортить побувати в Prinz-Regent-тeaтpi, де на тім тижні випадково будуть виставляти Ваґнерівського "Танґейзера" з славнозвісними співаками. Фрау Магда відповіла, що він в цім році вже в театрах був кілька разів і ще піде в серпні та вересні, коли будуть вряд йти Ваґнерові опери.
— А ходити частіш,— то треба мати дуже багато грошей! — сказала вона.
Я й запитав:
— А хіба не можна взяти дешевих квитків?
— А не можна,— відповіла пані Магда,— бо там всі місця в одну ціну: по 20 марок.
Мені промайнула в голові думка: чому б я не міг зробити приємності Фрицові? Я ж маю так багато грошей і майже ні на що не витрачаю, хіба на картки та альбоми. Коли-не-коли вип’ю віденської білої кави з тістечком. Тим більш, що й мені цікаво було б послухати королівську оперу.
От я, по обіді розпитав Фрица, де можна купити квитки на "Танґейзера", сів на трамвай і поїхав до "Шенкнерового Бюра", де продаються квитки до всіх театрів.
Я приїхав вчасно, бо зоставалося лише два квитки й то цілком випадково, бо їх було давно замовлено, а потім ті люди повідомили, що їх не візьмуть. Страшенно задоволений, я поспішав додому й знову сів на трамвай, але не входив у вагона, а стояв "на площинці".
Ледве я проїхав два квартали, як побачив серба Стояна Стояновича. Він теж пізнав мене й замахав мені рукою, але трамвай вже рушив далі, а я, не довго думаючи, стрибнув з вагона, як це часто робиться в Києві, й кинувся до Стояновича. Раптом мене перепинив шусман. Почалась неприємна розмова, з якої виявилось, що за стрибання з трамваю під час їзди, мусиш платити штраф. Штраф, правда, не дуже тяжкий: всього п’ять марок, і я їх одразу заплатив, але ж неприємно було, що в цю історію встряв Стоянович, який майже не тямить німецької мови, страшенно перелякався, що мене ще заберуть в поліцію, й увесь час просив городового буквально так:
— Дорогой господіне, гер полісмен! Молім вас!.. і т. д.
Коло нас почали збиратись цікаві, бо ми стояли серед вулиці, й я побачив на тротуарі фрейлін Гільду. Мені було страшенно соромно. Я відвернувся, щоб вона мене не помітила, але ж, здається, вона бачила все... Якби не Стоянович, я б її догнав і все роз’яснив би, а то ж не можна було його покинути...