Страшенна прикрість!.. А Стоянович був дуже радий нашій зустрічі, випросив у мене на пам’ятку срібного гривеника, а мені дав якусь свою монету й просив, щоб я виписав для нього співаник українських пісень... До речі, він питався, де в Монахині моя "куча"? "Куча" по-сербському — хата, дім...
Потім він повів мене до "Hofbräuhaus" пити мюнхенське пиво. Це пиво знамените на ввесь світ. Не дурно ж і герб Монахина: маленький чернець (капуцин), який тримає в руці кухоль з пивом та редьку.
Справді, цікава сама пивна. Це — величезний будинок, на три поверхи, в якому ми застали силу людей. Кажуть, що тут часами збирається до 5000 душ. Товстелезні німкені в чорних сукнях, з білими попередницями незвичайно швидко розносять пиво, часом і самі сідають за стіл та п’ють; а люди п’ють пиво, заїдаючи його стравою, яку часто приносять з дому. Одні виходять, інші входять. Одне слово, народу, як на вулиці!..
Я покоштував пива, але воно також, як і у Львові, було не смачне. Тим часом мені хотілось пити й я попросив простої води. Німкеня-кельнерка подивилась здивованими очима на мене, потім — на Стояновича й, звернувшись до нього, сказала:
— Чи той хлопець не з’їхав з глузду? Скільки стоїть цей дім,— то це перший випадок, що тут вимагають води!
Але це було так добродушно сказано, що ми дуже сміялися і я був "першою людиною", яка пила в "Hofbräuhaus’i" воду, бо німкеня все-таки мені води принесла!..
Коли я вернувся додому, Фриц був незвичайно радий моєму подарункові Але ж фрау Магда просила мене, щоб я більше такого не робив...
Про пригоду на трамваї я розповів Фрицові й він обіцяв, що поможе мені викрутитись перед Гільдою... А може я помилився? Може таки вона не бачила, який я — "хуторянин"?!..
— — —
Сьогодні мені принесли з пошти цілу купу "Ради", що, очевидно, передплатив для мене В’ячеслав В’ячеславович. Значить, він одібрав мого листа! Ну, сьогодні на цілий день сідаю читати новини з рідного краю.
— — —
Повернувся з Берліна Іоганн Карлович. Я був страшенно здивований, коли, вийшовши на його дзвінок, відчинив йому двері й побавив Шульца у військовій формі. Виходить, що він дійсно — офіцер.
Не розумію, чого ж він два роки вчителював у Полтаві; в нашій нещасній семінарії та в дівочім інституті?!
Це мене страшенно цікавить і дивує, але я не насмілюсь запитати, пам’ятаючи, що в Празі він просив мене про це не нагадувати.
Тут він знову ходить в цивільному вбранні...
Дивно, дуже дивно... Тим більше, що за обідом була якась незрозуміла для мене розмова.
Іоганн Карлович видався мені схвильованим, у фрау Магди також якийсь піднесений настрій. Я це бачу, бо, вештаючись уже мало не рік поміж чужих людей, звикаю помічати зміни їхніх настроїв і без слів.
Говорили про всякі речі, потім Іоганн Карлович сказав:
— Ага! Треба сьогодні ж дати депешу Кирхнерові, щоб ліквідував свою ковбасню й повертався.
— А хіба ти його ще не попередив? — спитала пані Магда.
— Навпаки, я велів йому сидіти до мого наказу. Він повинен був зібрати ще деякі дані. Ти ж знаєш, що...
Пані Магда глянула на нього якимсь значним поглядом, а потім подивилась на мене. Шульц так і урвав мови. Очевидно, це щось таке, чого мені не слід знати...
Тоді Іоганн Карлович звернувся до мене:
— А знаєш, друже, ми й досі якось не полагодили справи з твоїм паспортом! Ти до цього часу записаний, як Макс Шульц, а треба, щоб ти мав своє наймення...
— А як же це зробити? — спитав я.
— Та от, і я над цим міркую. Виходить, що коли я вже збрехав, оповістивши, що ти Шульц,— то й тепер мушу йти тою ж дорогою. Очевидно, було би найкраще здобути тобі чужий паспорт на ім’я якогось чужоземця.
— Тільки не француза,— посміхаючись, сказала фрау Магда.
— Та й не росіянина! — також усміхаючись, відповів Іоганн Карлович.
— Навіть не німця,— додав він, хвилинку подумавши.
Я спочатку мовчав, а потім вставив і своє слово:
— Я хотів би мати український паспорт, бо я — українець.
— Так то воно, так, це натурально,— відповів Шульц,— але, як це зробити? Українські паси суть лише у галичан, та й то, власне, австрійські.
— А чи не міг би я написати до Львова? Там у мене є знайомі? — спитав я.
— Спробуй. Тільки треба з цим поспішити. Коли ж нічого з того не вийде, бо достати чужий пас — річ не легка, тоді спробуємо здобути тобі найкраще швейцарський пас, але, зазначивши, що ти — швейцарський підданець, тільки української національності.
Мені чомусь ця думка дуже подобалася, але ж непогано було би мати й чисто український пас з Галичини. Сьогодні ж пишу Шапранові. Він — людина бувала й, може, мене порятує.
Посилаю всім приятелям альбоми Монахина. Подивиться Ярко й побачить, що Ізар — не їхня "Варона"...
— — —
Я почав ходити до школи малювання. Дуже цікаво. З місця малюємо олійними фарбами з натури. Мені дали склянку з пивом на жовтому шовковому шматочку з ясно-фіолетовими смужками. В школі чоловіка до 30 учнів, й пани й панни. Здається, не тільки німці, але я ще ні з ким не зазнайомився. Ми сидимо поряд з Фрицем, тільки він працює акварелями й йому дають квітки, а часами — гіпсові фігури. Він вже з минулої осені малював живих людей вугіллям!
Але в мене спочатку йде кепсько: професор сказав, що лінії вірні, а барви я беру дуже брудно й зовсім не ті, що суть в натурі. Сказав, щоб я викинув всі каштанові барви з коробки, а темні місця брав тільки червоною та синьою. Не розумію, як це можливо, коли в моєму пиві рішучо нема нічого ні синього, ні червоного, тільки жовте та бронзове!..
Двоє учнів — вже справжні малярі. Вони малюють портрети, за мольбертом — стоять і увесь час працюють в брилях з широкими крисами. Я заглянув на полотно до одного: дуже гарно, мов живий той дід, що сидить на повищені й їм позує. От, коли б і мені до такого довчитись!..
Цікаво зазначити, що я недобре розумію, коли зо мною говорить професор, хоча він — баварець. Очевидно, я ще не звик до розмови цього чоловіка та й слова його — все мені невідомі.
Отже завтра вже конче треба йти до школи мов; кортить мені одночасно вчитись і англійської. Буду продовжувати й навчання музики. Часу поки що маю досить, то можна було б спробувати все заразом. Чого ж я дурно тинятимусь по Монахину?