По цій першій операції признався Войтко, що то його післав Павло Черупа (так звали Пандяка між злодіями) на службу до Козака, що він заки його взяли до війська, також "водив" 1 коні і з того вони зналися, що він перепилив коли в стіні. Далі знайшли при нему військовий пашпорт, який він вспів викрасти Козакові зі скрині враз з пятьма сотками ренських готівкою.
По тій першій операції всі спочивали, пили горілку і закусували, і злодіям дали також відпочати. Нічого спішитися, до вечера ще час, а ранше їх до Самбора не повезуть.
Василь якраз у час тієї павзи пропхався в середину. Виглядав страшно. Шапку десь загубив подорозі. На голові сторчало розкудовчене волосся, очі запали глибоко в голову, на виду почорнів, уста спеклися, у роті засохло, що не міг язиком повернути. Він дрі-жав усім тілом.
Станув перед батьком і ломлючи руки в крайній розпуці крикнув таким страшним голосом, що від него затих коршемний гамір:
— Тату! Тату! За що ти мені такого сорому та ганьби наробив? Було мене радше вбити, бодай я був цього не діждав. Опозорив ти мене на весь вік перед усім світом. Тепер діти будуть на мене показувати, що я син конокрада, де мені подітися, де очі, лице скри-ти? Тату! За цю кривду най тебе Бог покарає, я тебе проклинаю...
це значить в злодійській мові "красти коні".
У цих словах тільки було розпуки, жалю, туги за чимсь втраченим, що людий аж заморозило.
Ті слова виговорив він начеб спішився перед смертю. Він хопив себе рукою за груди, де його страшно запекло, голова завертілась, він втратив память і впав на землю.
Люди знали молодого проповідника. їм стало його жаль. Цей крик розпуки, ця жалоба, те прокляття зворушило найтвердше серце. Його піднесли мов неживого і понесли до ванкіра та поклали на банкбе-телі. Жидівка підклала йому під головою подушку і стала його тверезити натираючи виски, чоло та груди студеною водою. Кілька молодиць їй у тому помагало.
В коршмі стали його мужики жалувати.
— Що він цему винен, що такого поганого батька має? Гіренька його тепер доля. Годі очий на людий підвести. Краще би йому тепер жидівським наймитом бути, як попом. Яке його тепер поповання буде.
— Не бійтеся! Світ великий. Піде за десяту річку і хто там його батька буде знати...
— Говоріть, як хочете, але бідна та дитина, що не може без сорому батька згадувати. Але я би такого батька залізом пік...
Тим часом Василь став приходити до себе, стямився. Зразу не знав, де він є. Опісля нагадав сумну дійсність. Рвався йти до дому бо не знав, що з матерю діється? Жиди випустили його задними дверми, а він протиснувся крізь товпу на улиці і пішов мов пяний, зразу аж заточувався, поки його не обвіяло свіже повітря. Йшов без шапки похнюпивши голову. Нікого не бачив і на поклони селян не відповідав. Люди хитали головами і дужо його жаліли.
Війшов у батькову хату, в якій не був одтієї суперечки з батьком. Мама поралась коло кухні. Вона ще нічого не знала. Побачивши сина в такому стані, вона дуже налякалась.
— Василю, а з тобою що?
— Мамо, моя мамо! На що ти мене на світ породила? Такий сором, така ганьба, що страшно людям ввічи подивитися...
— Та говори ж бо, що сталося?
— Тата піймали тієї ночи в Корналовичах на краді-жи коний...
Вона неповірила. її здавалося, що Василь хорий, та із дуру говорить.
— Васильку, ти хорий, тобі щось поганого привиділось.
— Ой мамо, щоби я за це дав, що-б це був привид На жаль, це правда. Я якраз вертаю з коршми в Корниловичах, де тата до лави ланцюгом приковали. Там його і двох кум па ні в ще хлопським судом судять.
Павлиха почервоніла мов грань, і ломячи руки скрикнула:
— От які то церкви він будував... бодай...
Не договорила і впала мов нежива на землю. Дочка скричала не своїм голосом і обидвоє з Василем стали її рятувати. Поклали на постелю і тверезили водою. Тим часом наймичка побачивши, що в хаті робиться, побігла прожогом на попівство. Стрінула їмость на оборі.
— Прошу їмосці, у нас таке, що Господи! Панич прийшов без шапки, а господиня вмірає.
їмость собі-ж налякалась. Сказала чоловікові, що є, хопила з шафи якусь плящину з каплями, єгомость взяв фляшку вина і обидвоє поспішали до домівства Пандяків.
— Я прочував од давна,— говорив о. Гординський до жінки,— що тут наступить якась катастрофа. Поведения Пандяка в послідних часах було мені дуже загадочне. От з цими церквами... Прошу тебе, тільки він церков, попівств та шкіл набудував, та щоби хоч оден священик, оден комітет церковний віднісся до мене, та спитав, що то за чоловік той майстер? А будувати таких будівель кому небудь з краю не дається, бо то йде о великі гроші. Або, чи хто бачив ті його будівлі?
— Ти думаєш, що він не будував нічого?
— Не будував, а то лише був бляхман, який пускав людям в очі, щоби покрити свої злочинні поїздки в світ.
Як війшли в хату Павлиха вже очуняла. Вона лежала на постелі і важко стогнала. Дочка сиділа біля неї на лавці і плакала прикладаючи мокре полотно до голови. Василь сидів при столі сперши голову на руки. Долонями прислонив лице і так важко задумався, що не й почув, як Городиські війшли в хату.
— Ой єгомосценькі мої солоденькі! От чого я діждалася! Такий сором! Якби я була знала, що я жінкою конокрада, була би руки на себе наложила, втопилася. Боже мій, Боже, за що така на нас важка кара? — Вона стала плакати.
— Заспокійтесь Павлихо,— уговорювала її їмость,— та ж увесь світ знає, що ви без вини, ніхто про вас лихого слова не скаже. Просіть Бога, щоб вам силу дав, це горе перенести. Пам'ятайте, що у вас є діти, а особливо ваша Параня потребує ще вашої опіки, та помочі...
— Ой діти, мої діти! бодай я вас була малими в сиру землю поховала! Неслава батька ходитиме за вами ціле ваше життя. А мою бідну Параню хто візьме? Хто схоче женитись з дочкою конокрада? Ой Господи!
Василь наче б не чув того всего, наче б скаменів. Про що він думав?
Він сам цего не вмів би сказати. В його мізгу щось вітлувало, варилося. Недокінчені думки перебігали одна за одною. Нагадав собі, що вже друга його оповідь вийшла, що в слідуючу неділю має станути під вінець. Та от, яке йому весілля рідний батько справив!
Василь побачив у своїй уяві свойого батька обдертого, скрівавленого. Таким він його не бачив ніколи. В своїм батьку бачив він упертого, зарозумілого, завзятого, але мудрого чоловіка, хоч не доброго для него, для сина, але не злодія, не злочинця.