— Арсена… — прошепотіла Орися. — Хіба ще є Арсен на світі? Тож так давно–давно було…
Осташко сам відімкнув татарню.
— Виходь, Арсене…
Дивився на смагле обличчя гусляра, його довгі вуса побила просивінь — не було ж у нього сивини, а тужава зрілість залягла в колись безтурботних, байдужих скомороших очах. Таким не знав його Осташко, це не той гусляр — "де пиво п'ємо…". Сказав Каліграф невпевнено:
— Ти вільний. Можеш іти через Браму… Поклін передає тобі Івашко. Йди. Бо завтра вже не вийдеш.
— Де мої гуслі? — спитав Арсен.
— Ти прийшов із порожніми руками…
— Так, так… Я прийшов до вас з порожніми руками. Але є ще в мене серце… Кажеш мені йти? А колись прорікав, що не тільки мечами воюють — темному говорив про барви. Чому нині не скажеш цього?
— Хочеш пролити кров за Івашка?
— За землю руську. За віру православну.
Арсен більше не вагався. Тільки згадкою майнуло перед ним прожите, і втямив тепер, де й коли позбувся слизького лепу страху, який супроводжував його на довгих дорогах: відступив він перед тяжчим страхом — ницістю, мізерністю і підлістю, які чигали на його душу. Хіба то лячно йти зі своїм народом на смерть за волю вітчизни? Страшно бути відкинутим нею і животіти, мов гнойовий черв, на покидьках ворогів твоїх.
З цейхгаузів виступало військо — важке, озброєне, суворе. Йшли ратоборці через дитинець на Бродівську дорогу — до Брами, де стоятимуть до останнього подиху.
Арсен спитав Осташка:
— Жива вона?
— Жива. В замку Орися.
Випростався, сягнув звичним рухом руки до лівого плеча — гуслів не було. Тоді, залишивши Осташка біля татарні, ступив уперед і замішався поміж ратниками, а за мить почувся його дзвінкий голос:
Ой, із–за гори та кам'яної
Виступало велике військо.
Пан Іван іде, коника веде,
Хвалиться конем перед королем:
Нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Івана!
Шість сотень ратників підхопило Арсенів спів, і подесятерилось їх, бо мусило стати більше: на ожидівських і кутівських полях та чагарниках по сухому грунті розливалося море мору — десять на одного.
Нема в короля такого коня,
Як у нашого пана Івана!
Державець Олеської землі — високий, плечистий, у шоломі й латах — стояв над аркадами й шестопером показував на Браму. Він бачив Арсена і думав про пісню, яка співалась йому тричі в житті: королівському ленникові, Свидригайловому бояринові й запізнілому князеві, який отримав княжі клейноди перед смертю.
А пісня переживе, і візьмуть її інші, і здобудуть те, чого не могли вони здобути, і згадають мертвих.
Мертві сраму не імуть.
— Давид, сідаючи, клав персти на живії струни, ми ж беремо трость скорописну, чорнило і папір і кладемо письмена… Останні письмена…
У скарбці — найглибшому підвалі Олеського замку — на столику горить свіча. Осташко вмокнув трость у чорнильницю, перегорнув аркуш товстої книги, зіпер голову на долоню. У кутку на прічі, закутавшись у бараницю, сидить Орися.
— Що ви шепочете, Каліграфе?
— Згадав… Стихотвір згадав з однієї святої книги… Я з нього починав писати свою. Це було дуже недавно, а літопис уже закінчується — кілька сторінок чистих залишилося у моєму манускрипті. Густий був час — день року вартий.
"І сказав Свидригайло Юрію Онцифоровичу Новгородському: тамо ватага опришків засіла, а ти хочеш їм військо посилати. Дай мені, я розіб'ю Жигимонта і во православіє оберну Литво–Русь. І сталася битва під оними ж Ошм 'янами, і знову програв Свидригайло. Знищено тут загін гуситів, і Зигмунта Корибута, котрий вернувся до своя, вбито. Юрій же повернув решту своїх воїв у Новгород…
Ми обороняємося третій місяць, підступає зима, а з нею й наш кінець. Запаси зброї і їжі вичерпалися, підмоги чекати ніоткіль. Януш Підгорецький зрадив Преслужича на самому початку останньої битви, тепер він яро лютує зі своєю хоругвою на боці Яна з Сенни, який завтра–позавтра стане державцем замку й Олеської землі. Утік, невідомо й куди, Демко з Ожидова. Загинув на валах Костас Жмудський. Вічна пам 'ять здольному й безстрашному лицареві гончареві Микиті, який вийшов учора, коли пробили мур на Пушкарні, сам проти тьми королівських воїв, поклав їх своїм мечем много і загинув лицем до ворога. Олесько догоряє. Нас неповних дві сотні за ровом — у замку, і ще сотня — на Брамі. Кушнір Галайда з гуртом ремісників вибрався у Вороняцькі гори. Арсен у повному обладунку жде останнього бою. Завтра–після–завтра…
Останні мої письмена… Не затруїв я для лакомства мережу думок своїх олжою: крапля по краплі списав усю ту страшну й мужню правду, що відбулася на нашій стражденній землі, а сам невідступно був серед людей, яких із кожним днем стає менше й менше. Тож: відкладаю трость. Зміцніли мої руки, не мліє уже моє серце на вид черленої крові, пора й мені на мури замку. Заморожую свої слова. Ачей закінчиться колись зима. Залишаю книгу Орисі, може, не вб'ють жінку кати…"
Очі в Орисі спокійні, як і у всіх, хто залишився в замку.
— Осташку, я вже здорова. Чому Арсен не приходить до мене? Він іще живий?
— Живий, Орисю. Арсен прийде до тебе нині. Батько дозволив попрощатися.
Далеко в підземеллі застугоніли чиїсь кроки. Хтось іде до скарбця. Скрипнули низькі півокруглі двері.
— Арсен!.. Чому, чому ти прийшов так пізно?..
— Я казав, що не помру, поки тебе не побачу…
Осташко відвернув голову, схлипнув.
— Ідіть, — сказав. — Ще трохи на волю… На Брамі наша залога. Иди, Орисю, з матір'ю попрощайся. Обоє йдіть…
— Цвинтар!.. — зойкнула Орися.
…Широким світом ходив Трістан і приблукав в Олеську землю. І знову, як колись, клячала Ізольда перед гробом матері, а він стояв позаду і впізнавав її — дорогу і непізнану.
— Ходім, Арсене, — промовила Орися, підводячись з колін. — Он сосни на пагорбку за цвинтарем — під Гаварецькою горою. Там твоя буду.
Жорстока від паморозі трава в узголов'ї, а обважнілі сиві китиці сосон упіймали рештки нічних сутінків, хиляться до землі, заслоняють од світу.
— Ти бачиш — білий кінь стоїть на труні…
— То туман, любий, то вранішній туман…
Арсен поправив кожушок на Орисиних плечах, обкутав, поцілував у чоло.
— Поспи ще трохи… Чиста моя, ніжна…
Крізь віття сосон видніє чорний силует замку, ще спить унизу ворожий табір.