— Ти їхній ватажок? Сьогодні, як ударить дзвін на Покрові, приходьте в Стирову вежу співати на моєму бенкеті.
І рушив майданом у бік русинського боярського стану.
— Віддай йому дукат, парубче, — мовив чоловік. — Негоже співцеві грати в кості з сильними світу сього.
— Еге ж, — хмикнув Арсен, — базікайте… А ми де пиво п'ємо, там честь віддаємо.
— Дивись, щоб не перепив. Аби на похміллі не прокинувся, бува, у ковпаку з дзвіночками…
— Та хто ви такі, що всіх повчаєте? — огризнувся гусляр. — Пророк чи хто?
— Та ні… Я, хлопче, Осташко Каліграф. З Олеська.
Він сказав це, повернувся і загубився в юрбі, а тоді до Арсена підійшов одноокий, без руки старець і мовив:
— За віщо образив нас, скомороший ватажку?
— Гур–гур, їде Юр, — визвірився Арсен на старця. — А ти хто такий?
— Рівня тобі. Я — отаман калік перехожих.
— Та як ти смієш, голодранцю! — закричали скоморохи, і циган відпустив ланцюга, на якому тримав ведмедя.
Звір заревів і кинувся до старого. Той позадкував, а жебраки — врозтіч.
— Тікайте, щури підвальні, як не хочете знати, що таке амінь в отченаші! — зареготав їм услід Арсен.
І змовк. Звіддаля дивився на нього чи то глузливо, чи то співчутливо жебрацький отаман, похитував головою, і Арсен відчув, як у душі заворушився докір до самого себе. Чи ж то давно було?..
Жебручі спудеї Ягеллонського університету — жаки — бродять краківським передмістям, випрошуючи грошей і хліба, бо їм, бач, захотілося рогатої беретки бакалавра, а їсти нема що, і з бурси схизматів прогнали, а люди людьми: хто дає подаяния, а хто палицею проганяє. Верталися у свої підвали з худими торбами, і вигукнув Арсен з Перемишля, зупинившись біля чепурної хатини, в якій мешкали львівські маляри і різьбярі, що оздоблювали каплиці у катедрах Вавеля.
"Не хочу більше жебрати! — пошпурив він торбу. — Чуєте — не хочу…"
"То здихай", — відказали йому жаки й подалися далі, тільки три залишилися біля нього — нинішні дударі, — витрусили з кишень хто що мав.
"Нап'ємося сьогодні, а завтра — як Бог дасть!"
"Нап'ємося! — змахнув рукою Арсен. Він підійшов до хатини малярів, затарабанив у шибку: — Майстре Симеоне і ти, челяднику мізерний, ану виходьте — жаки багачами стали!"
Вони чорно пили в корчмі й співали, а коли у спудеїв не залишилося ні гроша, сказав — навіть напідпитку поважний — майстер Симеон Владика:
"Змарнуєтеся тут, хлопці. Ми по святах вертаємося до Львова, ходіть з нами. Скоморошити будете, то гоноровий хліб — не жебрацький".
…З малярами прощалися на краківському передмісті Львова. Роздобули в новгородських купців, які стояли тут постоєм, гуслі, труби, дуди й подалися, минаючи Львів, на Рогатин. Перший заробіток мали в королівського ленника — рогатинського пана Івана Преслужича. Боже мій, та це ж напевно той самий — нинішній господар замку в Олеську! А Орися… скільки років минуло… Може, слухала, може, чула… Ой Арсене, Арсене, скомороший ватажку, на кого ти задивився нині!
А чи раз задивлявся? Були й шляхтянки, і меркаторські служниці, і блудниці… Але ця… Відчув, як увійшла в нього незнайома Орися, мов непрошений гість до господи, і стала несподівано бажаним гостем, котрого він ждав давно, нудьгуючи в переситі й бруді за світлою чистотою. Знав: є десь вона на світі, та не зустрілася йому ні разу.
І втратив?
— Братіє… — Арсен повів відсутнім поглядом по товаришах. — Ввечері будьте біля Покрови, я прийду…
Здивувалися скоморохи, що ватажок полишає їх самих, коли вони мають у руках цілий дукат; Арсен відвернув голову, минаючи жебрацьку юрбу, він відчув, як чіпляється його спини погляд отамана. Чого йому треба? Арсен ще раз згадав своє жебрацтво, і йому стало страшно від думки, що сам колись простягав руку; він оглянувся крадькома, чи не дивляться за ним побратими і, звиваючись поміж людьми, квапився до боярського стану.
"Не вступлюся звідси, поки не вийде. Ще раз мушу уздріти…"
Стояв у дворі і грав на гуслях. Його не проганяли дворові, бо скоморохам дозволялося у ці дні грати в Луцьку. Перехожі пани й підпанки кидали дрібні монети на струни.
Арсен грав, і у дверях будинку нарешті стала–таки дівчина в шалевій хустині.
Стояла, нерішуча, на порозі, захоплено дивилася на гусляра, радісно яскріли її очі. Дивна туга огорнула була її, коли покинула базар, хотіла повернутися і ще раз глянути на чорновусого ватажка скоморохів, та не посміла, а його погляд біг за нею, розсотувався чорною стрічкою, і якби вернулась і пішла по ній… то втекла б, втекла від того, що чекає її у батьківському домі, і хай діється тоді Божа воля… Зі скоморохом? А може, то її лицар? Не можна, не можна… Уперше в житті солодка млість і жадання сповили спекотою її тіло: вернутися, утекти, утекти… Безвольна й сумна лежала, втопивши обличчя у подушку, і ввижалися їй бліді, порожні очі нелюба, й обпікав її карий погляд красеня. І враз почула гомін струн…
Одну тільки мить стояла Орися на порозі, рвонулась з місця, підбігла.
— Чого ти тут?..
Арсен опустив гуслі, монети посипались долу, він спитав:
— Ти справді боярівна, Орисю?
— Яке тобі діло, гусляре, до того… Я ж вийшла. Ходім…
— На край світу?
— А де він?
Вони пішли поруч глибокою вузькою вуличкою, з берегів нависали снігові намети і сипався на червоні ружі сивий іній, срібні голки домережували узори барвистої хустки, чіплялися брів, пахучих щік дівчини; тиша над замерзлим Стиром хрустко ламалася, скрадливо потріскувала, по льоду бігла змійкою поземка.
— Ти була малою ще… Чи пам'ятаєш скоморохів у вашому дворі в Рогатині?
— Пам'ятаю… То був ти?
— Я… А тебе я не бачив… Яка ти гарна!
— Красеню… То був ти…
Куди ми йдемо? Ходім… Лід твердий, не проламається… Верби в білих китицях нагнулися, примерзли гіллям до снігу… Ходім. Лунко дуднить лід, а у Гнідаві церква, там священик до вечірні готується, він тепер має час… Тут, край світу, дівчино, на Стирі. Тут, боярівно… Скомороше, скомороше, вузький наш світ… Тихо як. Надуте вороння бовваніє на кучугурах… Я самотня, гусляре, мене заміж готують, а у священика в Гнідаві в цю мить вільна хвилина… Я не бачив, Орисю, вродливішої за тебе, може, не тут край світу, хто б нас найшов… А батько як?.. А побратими?.. Кряче зловісний крук на дубі за Стиром, ми вже посередині ріки… Чому я боярівна? Чому я скоморох?