Від нього вона дізналася, що її каштанове волосся, її великі, дещо витрішкуваті очі, її вузьке підборіддя, трохи завузьке, але не надто, можуть приваблювати; при певному освітленні вона схожа була на ляльку. Хлопець став її женихом, і вони, як і раніше, ходили обідати до китайського ресторанчика навпроти кінотеатру, а мати Кетрін, як і раніше, нещадно воювала з порохом, і до приходу жениха все блищало. Сидячи поруч з ним у загальній кімнаті (її колись називали вітальнею), Кетрін любила вплітати в його мовчання свої тихі мрії — уявляти себе одруженою, в іншій обстаповці, у загальній кімнаті власної квартири, чимось відмінної від цієї, хоч вона й не могла виразно уявити чим; хлопець уявлявся їй трохи балакучішим і не таким сутулуватим. Десь позаду, в кухні, відчувалася присутність важкого, незграбного тіла матері — воно не знало й хвилини спокою, а було стиснуте, немов велика пружина, готове накинутися на найменшу порошинку, масну пляму чи зухвалий, непристойний звук із "загальної кімнати".
Одного вечора Кетрін повідомила жениха, що їхні плани з одруженням доведеться на деякий час відкласти — матері мали робити операцію. Сприйняв він це турботливо і з співчуттям. Кетрін запевнила його, що операція незначна. За кілька тижнів мати одужає.
Але операція виявилася марудною та складною справою. На Кетрін звалилися двоє світів — дім та лікарня — і кілометри вуліщь, якими треба було їздити туди й пазад. Минали безсонні дні й ночі. Крім Кетрін, до лікарні приходило багато людей, юрми родичок, і всім необхідно було все, все знати. її жовчний міхур тепер просто як новий, бадьоро заявляла мати, просто як новий! Але якимсь чином операція виснажила її — так судовий позов виснажує позивачів, які чекають і ніяк не дочекаються виклику в суд, і їхню
силу підточує сама думка про те, що вони уплуталися в щось завелике, щоб ного пережити.
На той час Кетрін розпочала працювати в бюро соціального забезпечення, їй доручили справи сорока родин! Сорок родии у її віданні! Дівчина зустрічалася зі своїм жепихом щосуботи й щонеділі, а іноді й серед тижня, і щоразу, коли в них заходила мова про весілля — про пошуки квартири, про те, що мати поживе якийсь час у Джеккі, потім у Л і нор,—Кетрін охоплювало таке гостре почуття провипи, аж її млоїло. Робота теж лякала її. Кетрін тільки й думала як не про матір, то про службу.
— Вопи такі пещасні. У них стільки турбот,— говорила вона.
На побаченпях з ним вона іноді плакала, згадуючи жахливе життя своїх "підопічних"; матері ні на що не скаржилася; відвідувачі всі були чесні, аж ніяк не схожі на шахраїв —па що патякали газети. Мати не дуже довіряла її бадьорим розповідям. Неодмінно чекала неподобств і нещасть, але Кетрін нічого їй не казала. Коли мати запитувала про жениха, про весілля, Кетрін щось відповідала, але нічого певного їй не говорила. Так збігли місяці.
У жепиха не клеїлося з навчанням, і щовечора вій дзвонив їй. Зігнувшись над телефоном, у купальпому халаті після вапни, на голові бігуді, Кетрін іноді плутала його зі своїми "підопічшіми", ловила себе на тому, що зітхає, не маючи змоги нічим зарадити. Хіба це від неї залежить? Того дня в матері за вечерею стався приступ. Від болю чи несподіванки обличчя в неї пополотніло, І Кетрін зрозуміла, що мати не прикидається.
— Авжеж, вони не знають, що з нею,— казала Кетрін женихові — так, ніби "вони" — ціла бригада фахівців, а не старші Том Тріксбі, якому стукнуло вже сімдесят.
7 Д. К. Оутс
— Коли ж ми все-таки одружимось? — запитував жених.
Врешті-решт він почав говорити про їхні взаємини так само похмуро, як колись говорив про взаємини зі своєю першою дівчиною — коли це було, три роки тому? Авжеж, стільки років зустрічався він з Кетрін, а тепер вони вирішили, що їм краще розійтися. Кетрін кілька днів готувала маленьку промову, почуваючи себе нещасною, безпорадною і побоюючись гіркої мовчазної згоди жениха. Чому він відступився так покірно, приречепо? Після цієї нової поразки груди в нього ніби запали ще дужче. Ненавидячи його за цю слабкість, вночі Кетрін заходилася істеричним плачем. Відчувала, як мати прислухається в темряві, але їй було байдуже.
Мати цікавилась, що являють собою її клієнти. Надходив ранок, починалася служба, минав ще один день, звичайнісінький робочий день. Коли Кетрін поверталася з роботи, мати завжди жадібпо розпитувала, чекаючи поганих новин. Іноді стара тижнями не вставала з ліжка, принаймні поки Кетрін була вдома. Хоч дівчина й здогадувалась, що мати ходить, коли вона на роботі, однак ніколи не наважувалася висловити сумнів уголос. Що то за люди, які одержують допомогу від держави? Як вони поводяться?
Кетрін — їй уже виповнилося двадцять шість — відчувала себе молодою і ніби чистішою поруч з цією старою жінкою. Так, мати стала врешті старою. Щоб розважити її, дівчина розповідала анекдоти про селюків (Кетрін ніколи не вживала цього слова в бюро, хоч колеги обзивали ним прохачів), вони розмовляють каліченою мовою, не вміють триматися роботи, у них такі бліді, вимучені, скорботні, покірні, небезпечні обличчя. Дванадцятилітній синок містера К. заходить до крамниці й просить рису, йому й дають рис. (А насправді він хотів ірису, та не вмів правильно ВИЩІ мовити це слово). Хлопець оскаженів, поліз у бійку, бо всі реготали, аж за животи бралися.
— Хай їм цур, отим селюкам! У нашому кварталі Ух теж до лиха,— казала мати.
Ну, а як негритоси, цікаво було б знати.
— Негри,— виправила Кетрін,— чорношкірі... ввічливі и сумирні. їм не хочеться здіймати бучу.
— Цього ще бракувало,— погоджувалась мати.— Чорношкірі! — пирхала вона,— здається, слово їй сподобалося.
Та коли розповідати було вже ні про що, коли надій на плітки танула і не залишалося нічого, крім затхлої спальні, мати іноді заводила мову про батька. Старого сивого чоловіка, який колись сидів у вітальні, чоловіка з такими мозолями на ногах, що він навіть не міг узути черевики, Кетрін згадувала неохоче... Чи й справді то був її батько?
— Він був такий добрий,— плакала мати, стискуючи руку Кетрін,— ти не знаєш... Ви, дівчатка, й Ед ніколи й не догадувалися... Він стільки зробив, він так тяжко працював...