— Я ось уже вибрався з того... Тьху! Сам собі хазяїн,— сказав він. Збив щиглем попіл неуважливо на килим.
— Дуже рада це чути...
— Ви правду кажете, міс Елікзандер? — запитав він.— Ви раді?
— Звичайно.
— Та хіба?
Вона відчула, що червоніє.
— Що ви хочете цим сказати?
Містер Мотт усміхнувся до неї, усмішка перейшла в смішок:
— Я пожартував. Я тільки подумав, коли підвозив вас, що ваші справи не зовсім того... от панчішка на вас подерта і таке інше...
Кетрін із зусиллям вдихнула повітря, але по-дитячому не могла втриматися, щоб не подивитися на ногу. Так, у панчосі дірка. Мабуть, за щось зачепилася, сидячи за столом.
— Я не те, дцоб нагрубіяпити абощо,— сказав містер Мотт.— Але цей ваш будинок... і увесь цей квартал переважно негритянський. Фе, чим цс смердить?
— Що? Що ви хочете цим сказати?
Він затягнувся сигаретою, наче то була неабияка розкіш.
— Авжеж, як ви кажете, вам треба було зостатися з матір'ю, коли вона помирала,
— Я не розумію.
— У всіх помирав мама, ви не помічали? Я сам помітив давно. Я зроду не вважав себе за йолопа, міс Елікзандер. Мені не таланило, але йолопом я не був. Я бачив, що у всіх мама й тато помирають і треба крутитися поблизу, щоб поховати їх, отож у вісімнадцять років я чкурнув з дому. Хіба я кепсько придумав?
Серце в Кетрін почало калатати. Слова містера Мотта спроквола скочувалися з його губів, розтягнутих у посмішці, дедалі виразнішим ставав його тен-нессійський акцент.
— Я придумав розумніше за вас, якщо помізкувати, га? — сказав він зловтішно.
Кетрін схопилася на ноги, вона тремтіла. Містер Мотт не вставав. Дивився на неї знизу вгору, підвівши брови.
— Я пе хочу вас дратувати абощо, я тільки кажу, як воно с. Я зроду не був йолопом. Ви повинні визнати, що я не дурний. Найрозумніше, що я придумав, так це нагнав свою жінку під три чорти, бо, якби не нагнав — що б тоді? Я тоді не сидів би тут, а перед будинком пе стояла б моя машина. Хіба не так? Я набрався розуму від таких, як ви, міс Елікзандер.
— Як це розуміти — від мене?
— Я приходив туди на дев'яту ранку, коли ваша богадільня відчинялася. Ми заходили всередину — іпо-ді й вона зі мною з одним з наших дітлахів — і стовбичили в черзі, не маючи змоги зняти пальта, потім десь опівдні ми доходили до тієї загороди, де починалися стільці і можна було присісти. І, просиджуючи там годинами, я спостерігав за вами і багато дечого перейняв: як балакати і як усміхатися, коли насправді кажеш якомусь бідоласі забиратися під три чорти.
Того разу, коли зняла лемент якась жінка, я бачив усе! Усе до краплі! Ти встромила в неї шпильку і не витягала, поки не доконала її — ти, стара бридка паскудо!
— Забирайтеся звідси!
Він коротко засміявся — сміх його скидався на гарчання — і скочив на ноги, ніби вона вчепилася в нього. Потім схопив її за руку й почав викручувати.
— Все одно, хто попався — ти чи хто інший,— шипів їй просто в обличчя,— всі ви там мерзотники, один не кращий від другого! Шість років я чекав, поки перестріну когось з вас...— Кетрін випручала руку, і він дав їй ляпаса, влучного й неквапного, ніби виважував удар. Кетрін закричала, і він вдарив її вдруге, тепер сильніше.— Заткни пельку, а то я вискубу тобі все волосся. Дамочко, я тебе угроблю, я розіб'ю тебе на га-муз! Заткнися або я так проволочу тебе по цій смердючій кімнаті, що й тельбухів своїх не визбираєш — чуєш?
Наступний удар влучив їй у перенісся, і вона впала. Сидячи на підлозі, не маючи сили підвестися на кволі поги, вона дивилася знизу вгору на містера Мот-та. Тонке пасмо волосся впало йому на почервонілий лоб. Він важко дихав. Обтер руки об штани, ніби витираючи бруд. Кетрін дивилася, як ворушаться його губи, і знала з лихого блиску в його очах, що він вимовляє, які слова всі вони вимовляли, хоч і не вголос,— пильно дивилася иа цього, закам'яніла, аж поки її погляд втупився в порожнечу; вона залишилася сама.
Чекала. Отерплість біля очей зменшилася, перейшла у біль, і тепер вона могла плакати. Ридання були нестямні, мов удари, і груди важко здіймалися, даючи їм вихід, звільняючи їх. Вона не плакала вже багато років. Ціле життя, сповнене плачу, стояло перед
псю, але вона не знала причини. Таємниця її муки, здавалося, була захована в довгій вервечці млявих повій з жовтувато-сірими обличчями і збанкрутілих чоловіків, чи притаїлася в цьому будинку, у пам'яті про матір і батька, чи в тротуарі, що простягнувся сюди від бульвару. Кетрін — знову дівчинкою — йшла цим тротуаром з книжками під пахвою, але вона не розуміла. Не розуміла ні ненависті містера Мотта, ні звідки в нього сила, щоб примусити її так страждати.