— Тоді добре. Купуй каву.
— Я саме купую каву. А також, — продовжив Артур, — трохи печива.
— Якого сорту?
— Річ Ті.
— Гарний вибір.
— Мені вони також подобаються. Навантажений усіма цими покупками, я відшукав столик і сів. І навіть не думай питати мене, що то за столик був, бо пройшло вже доволі багато часу і я не пам'ятаю. Він ймовірно був круглим.
— Добре.
— А тепер давай я опишу обстановку. Я сиджу за столиком. Зліва від мене газета. Справа — чашка з кавою. Посередині столу пакетик з печивом.
— Я прекрасно уявила все це.
— Те, чого ти ще не бачиш, — сказав Артур, — бо поки що я не згадав, так це чоловіка, який вже сидів за столиком. Він сидить навпроти мене.
— Який він на вигляд?
— Цілком звичайний. З портфелем. У діловому костюмі. Він не виглядав, — сказав Артур, — так наче збирався зробити щось дивне.
— Ааа, знаю такий тип. Що він зробив?
— Він зробив таке. Нахилився через стіл, взяв пакетик з печивом, розкрив, взяв одне, і…
— Що?
— З'їв.
— Що?
— Він з'їв його.
Фенчьорч дивилась на нього з подивом.
— І що ж ти, заради всього святого, зробив?
— Ну, за таких умов я зробив те, що будь-який гарячий англієць зробив би. Я був вимушений, — сказав Артур, — проігнорувати його.
— Що? Чому?
— Знаєш, це не одна з тих речей, до якої можна підготуватись зараннє. Я заглянув собі всередину і не знайшов нічого такого серед свого виховання, досвіду чи навіть первісних інстинктів, що б допомогло мені хоч якось відповісти на те, що хтось дуже просто і спокійно сидячи навпроти мене поцупив моє печиво.
— Але ти міг… — хотіла сказати Фенчьорч. — Мушу сказати, я не впевнена, що не знаю як вчинила б на твоєму місці. То що трапилось далі?
— Я нестямно втупився в кросворд, — сказав Артур. — Я не міг розгадати жодного слова, відсьорбнув трохи кави, але вона була надто гаряча, тому з цього нічого не вийшло. Я зібрався з духом. Я взяв печиво, відчайдушно намагаючись не помітити, — додав він, — що упаковка вже загадковим чином відкрита…
— Але ж ти борешся, обираєш важкий шлях.
— Деяким чином так. Я з'їв печиво. Я з'їв його дуже поважно і помітно, так, щоб у нього не залишилось сумнівів у моїх намірах. Коли я їм печиво, — сказав Артур, — то воно залишиться з'їденим.
— А що зробив він?
— Взяв інше. Чесно, — наполягав Артур, — все так насправді і було. Він взяв ще одне печиво і з'їв. Це було ясно наче в день. Це було певно як земля під нами.
Фенчьорч засовалась на місці.
— А проблема була в тому, — продовжив Артур,— що не сказавши нічого першого разу, було набагато важче заговорити на цю тему на наступному колі. Та й, щоб я сказав? "Вибачте… я не міг не помітити, що е…" — Це не спрацювало б. Ні, я продовжував ігнорувати його з, якщо це можливо, ще більшою рішучістю.
— Боже…
— Я втупився в кросворд, знову, все ще не маючи змоги розгадати хоч крихту, показуючи таким чином силу духу, як у Генрі V в день Св. Криспина …
— Що?
— Я знову пішов на пролом. І взяв, — сказав Артур, — наступне печиво. І на якусь мить наші очі зустрілись.
— Ось так?
— Так, хоча, ні, не зовсім так. Але зустрілись. Лише на мить. І ми обоє відвели погляди. Але я хочу сказати, — продовжував Артур, — що в повітрі було трохи напруги. Насправді через стіл виріс цілий будинок з напруги. Приблизно в цей час.
— Я можу уявити.
— Ми перебрали весь пакетик. По-черзі. Він, я, він, я…
— Весь пакетик?
— Там було не так вже і багато, лише вісім шматочків печива, але це все відбувалось наче протягом цілого життя побудованого з печива. В гладіаторів навряд чи були важчі часи.
— Гладіаторам, — сказала Фенчьорч, — довелося б робити це під сонцем. А це фізично більш виснажливо.
— От що. Коли порожній пакетик лежав мертвим між нами, чоловік нарешті підвівся, зробивши все, що тільки міг найгіршого, і пішов. Я, звичайно, зітхнув з полегшенням. Трапилось так, що через кілька хвилин оголосили мій потяг, тому я допив каву, встав, підняв газету, а під газетою…
— Так?
— Було моє печиво.
— Що? — запитала Фенчьорч. — Що?
— Так.
— Ні! — зойкнула вона і повалилась на траву, сміючись.
Вона знову сіла.
— Ти повний йолоп,— хихотіла Фенчьорч, — ти майже повністю і цілком безглузда людина.
Вона штовхнула Артура назад, перекотилась на нього, поцілувала і відкотилась назад. Він був здивований тим наскільки вона легка.
— Тепер твоя черга розповідати історію.
— Я думала, — сказала вона низьким хрипким голосом, — що ти дуже хотів повернутися назад.
— Куди поспішати? — сказав він безтурботно, — я хочу, щоб ти розповіла мені історію.
Вона зловила поглядом дику капусту і замислилась.
— Ну добре, — сказала Фенчьорч, — але вона коротка. І не така смішна як твоя, але… Як би там не було.
Вона поглянула вниз. Артур відчув, що це один із тих моментів. Здавалося, що повітря навколо них застигло в очікуванні. Артурові ж хотілось, щоб воно пішло геть і займалося своїми справами.
— Коли я була дитиною, — сказала вона. — Такі історії завжди починаються однаково, хіба ні? "Коли я була дитиною…" Як би там не було. Це та частина, де дівчина раптом каже "Коли я була дитиною" і починає жаліти себе. Ми якраз дійшли до цієї частини. Коли я була дитиною в мене над ліжком, десь на відстані фута, висіла картина… Нормально виходить?
— Мені подобається. Думаю все йде добре.
— Це була одна з тих картин, яка мала б подобатись дітям, — сказала вона, — але це був не той випадок. Купа милих маленьких тваринок, які займаються милими справами. Ти розумієш про що я?
— О, так. Я також страждав ними. Кролики в костюмах.
— Точно. Тільки ці кролики насправді були на плоті разом з різними щурами і совами. Там, здається, був навіть північний олень.
— На плоті?
— На плоті. А ще на ньому сидів хлопчик.
— Серед кроликів у костюмах, сов і оленів.
— Саме там. Щось на кшталт веселого безпритульного циганчати.
— Отакої.
— Мушу сказати, що ця картина мене непокоїла. Перед плотом пливла видра, і я лежала вночі, без сну, переживала за неї, бо їй доводилося тягти цей пліт з усіма тими нещасними тваринами, яких на ньому не повинно бути, а у видри був такий тоненький хвіст, і їй певно було боляче тягти таку ношу. Це мене бентежило. Не дуже сильно, але постійно.