Знущання старших над "малками" зведене на щабель священної традиції — і шкода було шукати десь захисту од тиранії. Скаржитись учителеві — це означало попасти в "підлизи" й бути під постійною загрозою ще більших побоїв "на темну", коли винного накривали в темній кімнаті ковдрою і били по чому попало. Повставати проти старших у "малків" не вистачало ні організованості, ні фізичної сили.
Та така вже властивість широких революційних заворушень, що вони просякають у найтемніші шпаринки життя. Протест проти старих життьових форм непомітними струмками докотився і до такого темного закутка, як Банківська школа, і затуркана напівтюремним шкільним режимом маса "малків" почала по-іншому дивитись на священну традицію старшування, і, може, вперше за довгий час почулися протести проти поведінки старших.
Особливою жорстокістю вирізнявся учень випускного класу Довгополюк, дев'ятнадцятилітній тупий хлопець, якого тільки батьківські карбованці й могли перевести з класу до класу. Особливо він любив знущатись над Марком. Він примушував його чистити собі чоботи, бігати вночі, в негоду, за дві верстви на хутір за махоркою та горілкою. Та навіть виконуючи всі примхи Довгополюкові, Марко незмінно мав від нього потиличника.
Одного разу вкрай знервований Балан прийшов до свого ліжка пізно вночі і, уткнувшись у подушку, гірко заплакав. Він плакав майже безгучно, щоб не почули товариші, здригався всім тілом і міцно зціплював подушку в руках. Серпневий місяць спокійно світив у розчинене вікно, учні хропли після тяжкої денної роботи на молотарці, і Марко почував себе таким нещасним, покинутим і беззахисним.
Та як не заглушав ридання Балан, Бізон почув і, накинувши на себе ковдру, підійшов до Марка.
Бізон не товаришував з Баланом, але якась підсвідома симпатія тягла його до цього смирного розумного хлопця, і він намагався завжди виявити її по-своєму. Він на рік був старший за Марка і фізично дужчий, а тому й завжди захищав його, коли була потреба.
— Чого ти плачеш? — сіпнув Бізон Балана за плече.
Балан зробив неймовірне зусилля і, проковтнувши сльози, притишив ридання, що билися в його грудях. Чи од цього, чи од товариського співчуття йому відразу стало легше*
Роблено байдужим тоном він відповів Бізонові:
— Та... я й не думав плакати... Хто це тобі сказав? — яін тим часом нишком витирав сльози.
Брешеш, плакав...— пошепки відказав Бізон. Баланові зробилося досадно на цього хлопця, що невідомо чого в'язне, і він роздратовано відповів:
— Ну, а як плакав, то що?
— Та я так питаю...— не знайшов що відповісти Бізон. Він несподівано попав у ніякове становище, бо не думав, що Марко розсердиться на нього за співчуття.
Бізон знав, чого плаче Марко, і з запалом заговорив:
— Треба його провчити... яке він має право битись?..— І далі розповів Маркові свій план, як провчити Довгопо-люка.
План був нескладний: Бізон з Черненком засядуть у темній аудиторії і будуть чекати на кінець вечері, а коли, повечерявши, Довгополюк буде проходити коридором, Марко мусить його зачепити і тікати до аудиторії. Ну, а там, звичайно, двері на гачок і "на темну".
Балан спочатку відмовлявся. Йому здавалося це диким і недостойним, і він ухвалив не приставати на пропозицію Бізонові, але, згадавши всі образи, що їх чинив Довгополюк,— згодився.
— Гляди ж, не одмовся і не підведи! Ми з Васьком візьмемо його "на темну"... буде знати... Скотина!
Посидівши ще трохи мовчки, Бізон пішов до свого ліжка, не забувши по дорозі стягнути ковдру і штовхнути нена-видного "підлизу" Коржова...
МАРКО ВАГАЄТЬСЯ
На другий день Балан передумав і відмовився приймати Участь у помсті. Йому видавалося гидким бити людину, хоч та людина й чинила йому зло.
Вася Черненко по обіді підійшов до Марка і з виглядом таємного змовця зашепотів на вухо:
— Ти ж гляди... Сьогодні ввечері неодмінно зачепи Довгополюка. Ми сидітимемо у другій кімнаті праворуч... Туди й тікай.
—— Не треба цього... робити... Я не можу... Васько від несподіванки оторопів. Здавалося, все так Добре налагоджено, а він — на тобі! — одмовляється!..
— Як то так "не треба"? А він хіба тебе не б'є? Хочеш, щоб і далі знущався?
— Не треба...— сказав знову Марко і ніяково усміхнувся. Йому було сором перед товаришем за свою легко* духість, але разом із тим він не міг і зважитись на дику розправу з своїм ворогом.
Васько мовчки спідлоба дивився на Марка і не міг зрозуміти, чого він одмовляється. Він вважав, що за кожне зло треба платити злом і бійкою відповідати на бійку. Життя доводило йому цю істину наочно і дома, де його колошматив батько, і в школі, де вчителі та старші учні були щедрі на стусани. Били вони тому, що мали перевагу в силі, і Васькові видавалося, що коли він матиме ту перевагу, то й він мусить бити. Таке було життя, ї Васько брав його, не докопуючись до природи явищ, як то робив Марко.
М'яка делікатна вдача Баланова не мирилася з таким станом речей. Його натура протестувала проти жорстокого поводження з людьми, але той протест не виявлявся назовні. Йому здавалося, що люди врешті зрозуміють, що так не можна, і змінять свою поведінку.
Братися ж і собі до огидної бійки і знущання — видавалося Баланові за приниження власної гідності.
— Ти, Ваську, не сердься... Я ж не можу...
— Ти що ж, боїшся Довгополюка, чи що?
Васько інакше не міг зрозуміти Баланового вагання.
— Ні, я не боюсь... Але як же ж я буду бити, коли я проти бійки!
Останні слова вирвалися в нього з якимсь внутрішнім болем, і він нервово заломив пальці рук.
— То що з того, що ти проти бійки? Адже ж тебе б'ють?
Марко відчував, що він не може висловити своєї думки так, щоб його зрозумів Черненко, але разом з тим він мусить же довести йому свою правду.
— Бачиш, Ваську... От ти, приміром, проти злодійства... Ну, як би тобі сказати? В тебе, приміром, хтось украв чоботи... А ти взяв та й собі украв у когось чоботи... Хіба це правильно?
Черненко напружено думав. Завжди цей Марко ставить такі запитання, що не знати, як на них і відповісти. Васько мотнув головою і круто повернув розмову:
— Кинь ти свою філософію, Марку, а просто скажи, будем бити Довгополюка чи ні?
— Ні, ти мені перше скажи, ти б теж пішов красти чоботи, якби в тебе хто вкрав? Га?