Хватько хотів жити по закону і по правді, бо правда й закон — то були речі одного порядку. Де правда — там і закон, і навпаки. Через це він ретельно дотримувався всіх шкільних правил і був один із найблагонадійніших учнів.
Догоджаючи правді й законові, він міг з фанатичною відданістю піти на все і не пошкодувати нічого. Це й було за причину того, що вже з першого класу начальство почало використовувати його як свого агента-доглядача. Тим-то й назва "підлиза" за ним укорінилася з перших же його днів у школі.
Хватько був підлиза, але всі добре розуміли, що це "підлиза" іншого гатунку, ніж Коржов. Коли Коржов просто був підленької вдачі, типовий холуй, то з Хватька була людина одверта. Він не бігав *з доносами на товаришів до учителів на квартири, а коли його питало начальство про щось, він не боявся сказати все і привселюдно, аби тільки то було по справедливості, як її розумів Хватько.
Тому й нема нічого дивного, що коли і в цій суперечці Коржов всіма силами домагався довести, що й він такої саме думки, як і Хватько, то Хватькові це набридло врешті і він з презирством кинув:
— Що ти хвостом переді мною виляєш? Що я тобі — завідувач, чи що?
— І зовсім я не виляю...— образився Коржов, але не Дуже. Хватько-бо був єдина людина, що могла його, слабосилого, боронити. А Хватько це робив щоразу, коли бачив, Що сильніші кривдять слабіших.
Усі присутні, а їх було десятків зо два, очікуючи, ди-вилися на Марка, а той стояв мовчки й уважно слухав. Він не дуже любив говорити прилюдно. Інтимна балачка більше пасувала до його м'якої жіночої вдачі. Та проповідь Хватькова про справедливість зачепила Марка, і він заговорив.
От ти кажеш,— почав Марко, звернувшись до Хвать-Ка>— що в лісі дерева не однакові, а тому і між людьми мусить бути нершність... Одно дерево вище за інше... Те ж і
між людьми... Аби були всі рівні перед законом... Нехай, чц кривобокий, чи кульгавий буде чоловік, аби закон для всіх однаковий був... Так само, як і у лісі, і високі дерева, і низькі — всі однаково мають право і на світло, і на воду, І на землю... От...
Найголовніший аргумент Хватьків, отже, був повалений.
— Вірно! Правильно! — вигукували присутні на слова Марка, а він сором'язливо спустив очі...
Надворі сутеніло, і Онуча прийшов світити каганця. Гурт розходився, і тільки Хватько залишився на місці Докази Маркові, видимо, його сильно схвилювали, і він, не встигши ще в них розібратись, напружено думав.
А що, коли Маркова правда? Як же тоді бути йому з своєю правдою? Ця думка непокоїла Хватька, і, лігши спаїв, він довго дивився в стелю і думав про останню розмову, про свої важкі чорноземні думки, що відхилялися в бік од шляху, уторованого сотнями селянських поколінь.
ІСТОРІЯ З КАЛОШАМИ
На великій перерві після лекції до аудиторії зайшов Онуча і поклав грубу пачку листівок на учительський стіл. Не кажучи ні слова, він повернувся, щоб іти з кімнати.
Учні кинулися до столу й почали розглядати листівки.
— Дядьку! Дядьку! Що це таке? — гукнув хтось Онучі, що вже вийшов за двері.
Онуча з почуттям власної гідності повернувся до аудиторії, став коло столу і менторським тоном сказав:
— Це їхнє превосходительство привезло вам на науку. Щоб, значить, читали і ума набиралися...
Листівки пішли по руках, і хтось голосно в кутку вичитував чорносотенну листівку: "Ко всьмъ русскимъ людямъ.
Православные! На Святую Русь напали язычники японцы. Они хотятъ насъ обратить въ свою поганую в4ру и самое имя русское стереть съ лица земли..." При цих словах Онуча багатозначно підніс пальця вгору,
"Но у враговъ нашего Отечества есть помощники и шпионы изъ числа русскихъ изм&нниковъ и жидовь. Они бунтують народъ против царя и Отечества, чтобы обез-силить русскую землю и облегчить победу нашимъ врагаМ'Ь* Слъдите, православные, за врагами внутри земли русской и искореняйте ихъ..."
Онуча ще вище підніс палець угору, немов заприсяга* ючись, що все написане є безперечна істина, і повагом пішов з аудиторії. Та не встиг він вийти за двері, як хтось гукнув навздогін:
— О-ну-ча!..
Контраст, видимо, був для Онучі дуже гострий. Він одразу навіть не збагнув образи, а збагнувши, повернувся до класу і грізно гукнув:
— Хто крикнув? Хто крикнув? Признавайся, бо погано буде!
В голосі його був і виклик, і загроза — і це, як батогом, стьобнуло по учнях. Кожний відчув у тому вигукові гостру образу собі, і обурення проти зарозумілого льокая охопило однаково всіх.
На задніх партах хтось голосно вилаявся і шпурнув книжку. Книжка залопотіла в повітрі листками і вдарилася об одвірок недалеко Онучі.
Це було гасло. Учні почали хапати, що під руку попадеться, і шпурляти в Онучу, який і не думав тікати.
Він стояв коло дверей і вдивлявся в натовп, шукаючи найактивніших обструкціоністів, і тільки коли каламар розбився над його головою й Онучу обдало атраментом, він швидко подався коридором до учительської. Та і в коридорі його не кинули переслідувати. З вигуками учні вискочили з аудиторії і чим попало шпурляли в Онучу.
В кожному русі Онучиному хлопчаки відчували образу собі, образу від льокая, що хоче виказувати свою зверхність; тому учнівська маса завжди й вишукувала причіпки, Щоб образити Онучу, принизити його людську гідність.
І тепер, не встиг ще Онуча ввійти до аудиторії, як усім, за малим винятком, захотілося зробити цій людині якусь неприємність, і, як то завжди буває з натовпом, хтось Мусив почати дію. За такого ініціатора у даному разі був Черненко, охочий на всякі скандали й витівки. Це він Перший кинув книгу, а коли Онуча не виявляв охоти відступати і стояв, вдивляючись у натовп,— він схопив каламаря і шпурнув у ненавидну пику.
Скандал і гамір у коридорі не могли не притягти уваги Начальства. На шум вискочила учителька Фукс, що той День була за чергового вихователя, і зупинилася на дверях У загрозливій позі квочки, що захищає курчат од гайвороння.
Учні посунули назад до аудиторії, підбираючи по дорозі Р°зкидані листки книжок, а коли Фукс кроком королівські фройляйн увійшла до аудиторії, всі вже чемно сиділи За столами, удаючи заклопотаність. І хоч усі добре розуміли, що вчинку не можна затушкувати, але кожному хотілося тепер бути позаду.