— Ой же вчитись не хочеться! Краще дрова рубати, свиней чистити, землю орати, аніж те вчення!
В голосі його було стільки щирості і простоти, що завжди легковажний Васько, охочий на всякі жарти, на цей раз не пожартував. Він подивився на Митька серйозно, взяв його за плече і, переконуючи, промовив:
— Адже ж і мені не хочеться вчитись, а треба ж... Інших доказів у нього в запасі не було. Йому твердили
всі, що вчитися треба, і він повірив цьому, не шукаючи глибшого виправдання.
Якийсь час товариші сиділи мовчки, та розітнувся дзвінок, що кликав на обід,— і приятелі встали.
— Треба, Митьку, вчитись, треба, нічого не вдієш... Бізон подивився на Васю Черненка, і йому не вірилось,
що це він, вигадливий на всякі авантюри, говорить такі слова. Митько ще раз підозріло оглянув Васька, пересвідчуючись, що він не жартує, і відказав покірно:
— Треба...
їдальню від аудиторії відділяв коридор, і приятелі за хвилю були вже за столом.
Черговий вихователь Петро Петрович Фукс ходив по їдальні, як журавель по болоті, оглядаючи, яку б йому вхопити необережну жабу. Він був сьогодні в поганому настрої, і його рижі вуса, як у йоржа, ставали майже перпендикулярно верхній губі. Чиновницького кашкета він тримав у руці і розмахував ним, немов хотів нагнати свіжого повітря в задушливу атмосферу їдальні.
Наприкінці обіду Фукс офіційно оголосив початок навчання з понеділка:
— Цього року учні особливо ретельно мусять поставитися до навчання, бо минулого року щодо цього було не все гаразд. Всяке бунтівництво буде каратись негайним виключенням із школи. Всяка непокора розпорядженням так само буде каратись аж до виключення. Це мусить пам'ятати кожен і без заперечень коритиеь усім шкільним приписам.
Останню фразу він особливо підкреслив і суворо огляйув їдальню. Учні слухали стоячи, коли Фукс кінчив свою губернаторську промову, посунули із їдальні, вилизуючи ложки, щоб не мити їх.
— Ти знаєш, чого це він так говорить? — спитав Фока Бадана, як виходили вони з їдальні. ,
— А чого?
— Бояться бунту... На педагогічній нараді тільки й балачок було, що про бунт... Кажуть, у городі в гімназії сталося таке, що й директора побили...
Вони повернули до порожньої аудиторії другого класу.
— А чого ж той бунт стався? — пошепки спитав Марко.
— Кажуть, що директор так знущався над учнями, що й терпіти далі не можна було...
Фока сам не знав, чого саме "збунтувались" гімназисти, але він хотів хоч трохи задовольнити Маркову зацікавленість.
— А в нас то хіба по праву Кобра б'ється? Хіба то по праву годують нас, як свиней? Хіба то по праву примушують працювати, як волів, що книжки ніколи почитати?
Фока з запалом ставив питання за питанням, і щоки йому палали рум'янцем нервового зворушення. Видимо, всі ті неправди шкільного життя не давали йому спокою, і він, не знайшовши співчуття між своїх товаришів "старших", викладав свої наболілі думки цьому хлопчикові.
Марко слухав Фоку так уважно, як тільки може слухати людина, що довгий час не чула справжньої людської мови. Кожне слово Фочине залишало в Марковій уяві глибоку борозну, і він із захопленням неофіта сприймав думки, співзвучні його думкам.
— Треба... і в нас... той...— сказав він пошепки, коли Фока замовк.— От тільки хлопці чи згодяться? Старші не захочуть, бо їм незабаром школу кінчати, а молодші побояться...
В Маркові прокидався ще мало усвідомлений протест проти шкільних порядків.
— А Зорченко та Черненко? — спитав Фока.— Вони погодяться?
— Та вони погодяться... Ще погодиться Карпенко та Савенюк, та, може, Хвостов...
— А що Коржов?
Коржов — підлиза... Він як тільки взнає, зразу донесе... Ще Хватько такий...
Коли Марко прийшов до спочивальні, він натрапив на *йлий гармидер. Матюшка Карпенко вигукував якісь слона, що за гамором не можна було їх розібрати, а Хватько Стояв проти нього і, заперечуючи, мотав головою. На Балана всі звернули увагу.
— Несправедливо так робити! Несправедливо! — упер, то твердив широкоплечий Хватько, і очі його, спокійні, як у вола, шукали співчуття в натовпі.
Коло Хватька крутився, зазираючи йому в вічі, Коржов. Він підтакував і погоджувався з усім, що казав Хватько.
— І я так говорив, і я!..
Матюшка, видимо, не думав здаватись. Він, озирнувшись на Балана, продовжував:
— Так що, по-твоєму, ми неоднакові люди? Неоднакові? Кажи! Коли Терещенко має тисячі, а в іншого немає штанів, то це, по-твоєму, справедливо, га?
— Справедливо, бо той, що штанів не має, нічого робити не хоче, а Терещенко робить...
Слова Хватькові заглушив загальний регіт.
— Де робить? На буряках?
— Чи, може, за плугом ходить?
— Чи свиней пасе?
— Ха-ха-ха!..
Хватько був збитий з пантелику. Він розводив руками, мовляв, його не зрозуміли, але ніхто на те не зважав. Тільки як трохи стихло, він почав казати далі:
— Он і в лісі не всі дерева однакові!.. Одне високе, а друге низьке...
— Так то ж дерево, а ми ж люди! — перебив його Матюшка.
Розмова загострювалась. Хватько говорив, що люди ніколи не можуть бути рівні, бо, мовляв, і в лісі не всі дерева однакові, що землі не можна відібрати в тих, що її мають багато, бо тоді можна й кожуха стягти з людини... Він щиро вірив у свою правду, всмоктану з молоком матері селянки. Його батько мав двадцять десятин землі, і Хватько вірив у священне право його на ту землю, бо те право освятила якась там купча, що лежить у нотаря і видавалася Хватькові за документ майже божеського походження*
Він вірив, що є в світі одна якась правда, і шукав тієї правди. Він ніяк не міг помиритися з тим, що в людини можна щось забрати, коли то її власність, і найбільш його обурювало, коли Матюшка Карпенко казав свою улюблену фразу, що земля, мовляв, божа і належить усім. Невідомо, Де Матюшка це чув, але вірив він у непорушність цієї істини.
— Коли б вона належала всім, то й не треба було б и купувати,— казав Хватько.— Он коли в батька Коржова крамниця, так ніхто й не говорить, що вона —божа, а на землю всі ласі...
Думка його котилася тисячолітнім уторованим шляхом, і збити її з того шляху було нелегко. В його уяві спліталася "купча кріпость" із "законом божим", що не велить "пожелать осла ближнього твого".