А Вілкінсонові:
— Скасуйте останній вечірній рейс на переправі, люди трохи погаласують, а тоді почнуть раніше вертатись до своїх жінок. І останній трамвай з Двадцять другої лінії й Гастінгса, що до катера о дванадцятій сорок п'ять, теж скасуйте. Що я, маю ганяти вагона задля двох-трьох пасажирів? Нехай поспівають на катер раніше або йдуть пішки. Тепер не час для доброчинності. Можна скасувати ще кілька трамвайних рейсів і вдень. Нехай платять і ті, хто на приступках висітиме. Може, якраз вони й вирятують нас.
Ще одному керівникові, що пускався духу від безнастанних урізань, він сказав:
— Ви кажете: і цього не можна, й того не можна. А ось я вам зараз покажу на пальцях, що можна й чого ні. Ви змушені будете залишити посаду? Будь ласка! Ще той не вродився, щоб я без нього не міг обійтись. І коли хто думає, що я без нього не проживу, я зразу можу йому показати, як у мене ведеться, і відпустити його під чотири вітри!
І так він змагався, підганяв, залякував, навіть брався на лестощі, коли потреба. То була боротьба без кінця-краю, від раннього ранку до пізньої ночі. В його кабінеті цілий день товклися люди. Хто приходив сам, хто на виклик. Перед одним він удавав, що все гаразд, що криза йому не загрожує, іншому оповідав смішного анекдота, з тим розмовляв по-діловому поважно, перед тим ставив справу руба. І нікому було заступити його хоч на час. Треба було тягти, тягти й тягти, і він тяг сам. Так ішло день у день, а навколо хитався весь діловий світ і фірма по фірмі розвалювалась.
— Усе гаразд, старий! — казав він Гіганові щоранку і цими словами підбадьорював усіх цілий день, крім хіба тих хвилин, коли боровся запекло з людьми й подіями, підкоряючи їх собі.
Щоранку о восьмій годині він був уже в конторі за своїм столом. О десятій він об'їздив автомобілем банки. Звичайно при ньому було десять тисяч або й більше доларів, одержаних напередодні з переправи та трамваїв. Ними він мусив загачувати найслабкіші місця у своїй фінансовій греблі. І в кожному банку між Гарнішем і директором відбувалась така сама сцена. Усі вони були паралізовані страхом, і найперше він мусив удавати перед кожним непохитну життєрадісність. Далебі, вже скрута пересідається, казав він. Аякже, аякже, хіба не видно? Треба тільки впертись добре та потриматися ще трохи. І більш нічого. Он на Сході вже ділове життя пожвавішало. Погляньте лишень на біржові бюлетені Уолл-стріту за останню добу. Це ж вам найліпший флюгер, і він показує, що вітер завертається. Хіба Раян не сказав так і так? А хіба не кажуть, що Морган наміряється зробити те й те?
Ну, а в нього самого хіба прибутки від трамваю не ростуть день у день? Незважаючи на кризу, люди все сунуть і сунуть в Окленд. І на землю вже попит з'являється. У нього якраз купують понад тисячу акрів на околиці. Це, звісно, збитковий продаж, але полегшить трохи скруту і підбадьорить страхополохів. Горе з ними, з цими страхополохами! Якби не вони, і паніки ніякої не було б! А потім іще один східний синдикат закидає, чи не продав би він контрольного пакета акцій "Сьєрри й Сальвадору". Це також показує, що вже повертає на краще.
Коли не щастило відбутись бадьорим тоном, коли прохання й благання сходило на вимоги та погрози, Буйний День мусив відповідати тим самим. Лякати він умів не згірше за них. Як не помагала просьба, — починав вимагати. А коли доходило до відвертого запеклого бою, коли відкидалось усяку чемність, усякі умовності, — тоді він хапав просто за горлянку.
Але він так само добре знав, де й коли поступитись. Коли він бачив, що в якомусь місці стіна небезпечно хитається й осипається, він підмазував її там готівкою від своїх трьох компаній, що давали йому гроші. Доки стоять банки — стоїть і він. Уся справа в тому, щоб не дати їм упасти. Бо тоді всі його папери, що лежали в заставі по банках, викинули б на охоплений кризою ринок, і йому настав би край. Отож чимдалі частіш траплялося так, що він у червоному автомобілі, разом із щоденною сумою готівки, відвозив і свої найпевніші папери — акції Переправи "Єрба-Буена", Міського водогону та Трамвайного тресту. Але робив те вкрай неохоче, опинаючись якомога.
Ось як він сказав директорові Комерційного банку Сан-Антоніо, коли той почав нарікати, що містер Гарніш, мовляв, не один такий боржник у нього.
— То все дрібнота, нехай гинуть! Головна підпора у вас — я! Від мене ви матимете більше зиску, ніж від них усіх. Звісно, боржників у вас забагато, всім давати вільготу ви не можете, отож треба вибирати, кому дати, кому ні, от і все. Тут або вам, або їм капець. Я занадто твердо стою, щоб повалитися. Мені ви можете тільки наробити зайвої мороки, а собі наробите ще більшої. У вас одна рада: пустити дрібноту за вітром, і я вам допоможу це зробити.
При нагоді, скориставшися з тієї фінансової анархії, Буйніш День поміг зійти нанівець і своєму суперникові Саймонові Доліверу. Розвідавши, як стоять його справи, й дізнавшися, що підвалина Доліверової сили — Національний банк Золотої Брами, Буйний День сказав директорові цього банку:
— Я вам увесь час допомагав. Тепер ви валитесь у прірву. А Долівер увесь час їде верхи й на вас, і на мені. Годі вже цього. Чуєте? Я кажу — годі. Долівер не нашкребе й десятьох доларів, щоб порятувати вас. Пошліть його під три чорти, і тоді слухайте, що я зроблю. Я вам віддам виторг із трамваїв за чотири дні, це буде сорок тисяч, а шостого числа цього місяця ви ще одержите двадцять тисяч від Міського водогону. — Він знизав плечима. — Оце мої умови, а ви як хочете.
— Це, як то кажуть, хто кого з'їсть. А я вже свого не вгавлю, — пояснив Буйний День Гіганові того самого дня пополудні. Саймон Долівер пішов на дно, шляхом усіх тих нещасливців, кого криза застала з купою паперів на руках і без грошей.
Гарнішева винахідливість і спритність були просто разючі. Від гострого його ока не могло сховатись ніщо, ні велике, ні мале. Та в напрузі він жив нелюдській. Він не мав коли навіть підобідати. Дня було замало, і в обідню перерву в кабінеті його так само кипіла робота, як і весь час. Під кінець дня він зовсім знесилювався й ще дужче, ніж коли, жадав спочинку й забуття за муром з алкоголю. З контори він їхав просто до готелю і йшов у свої кімнати, куди йому враз подавали першу з цілої низки подвійних порцій мартіні. До обіду в голові йому вже стояв туман, ї паніка забувалась. До вечора він набирався шотландського віскі зовсім доп'яна. Він не робився буйний, чи галасливий, а чи просто ступілий, йому було тільки гарно, приємно, мов під якимсь легким наркозом.