Ціле селище було незадоволене. Жінки купчилися там і сям і сокотіли тонкими верескливими голосами. Чоловіки вигляділи похмуро й замислено. Навіть на собаках відбився загальний настрій: вони якось безпорадно плутались під ногами і з першою ж тривогою ладні були мчати в ліс. У повітрі носилась підозра. Ніхто не певен був щодо свого сусіда, і кожен знав, що на нього всі також дивляться з недовірою. На що вже діти, і ті принишкли й угамувались. Спричинився до всього маленький Ді-Я. Його добре налупцювала спочатку мати, Гунія, а потім і батько, Боун, і він тепер хлипав і безнадійно дивився на світ з-під великого човна, перекинутого на березі.
Та ще, на біду, шаман Скунду впав у неласку, і не можна було скористатися з його відомого всім чаклування, щоб знайти злочинця. Місяць тому він обіцяв гожий південний вітер, і все плем'я налагодилось на потлач у Тонкій, де Таку-Джім розтринькав усе, що заощадив за двадцять років. Але коли настав призначений день, враз несподівано повіяло лютим північним вітром. З трьох човнів, що наважились вийти в бурхливе море, один перекинувся на хвилях, а два розбились об скелі — при цьому потонула дитина. Шаман пояснив свою невдачу тим, що коли він чаклував, сталася помилка, — розв'язав не того мішка, що треба. Але ніхто його не схотів слухати, йому перестали носити рибу, м'ясо й хутра. Він замкнувся і, як усі гадали, постив та гірко каявся за свою помилку. А насправді він собі дуже добре їв, — в ямі у нього приховано було чимало всіляких припасів, — і роздумував про несталість та мінливість юрби.
У Гунії пропали укривала, такі добрі, товсті й теплі укривала. Гунія пишалась ними ще й тим, що дісталися вони їй дуже дешево. Треба було бути тільки таким дурнем, як отой Ті-Квон із сусіднього селища, щоб віддати їх мало не задарма. Вона, звісно, не знала, що ці укривала колись належали вбитому англійцеві, в розшуках якого катер Сполучених Штатів довго обнюхував увесь берег, а шлюпки з того катера, пирхаючи моторами, шастали по всіх пустельних затоках. Гунія і не здогадувалась, що Ті-Квон квапився здихатись цих укривал, боячись, щоб уряд не притяг до суду його плем'я, і спокійно собі пишалася ними. Жінки їй заздрили, і гордість її не мала меж. Про укривала говорили не в самому тільки цьому селищі, — слава про них пішла по всьому узбережжю Аляски, від Датч-Гарбору аж до бухти св. Марії. Її тотем став відомий, її ім'я було на устах у чоловіків, чи коли вони ловили рибу, чи коли сиділи за трапезою, — все мовилося, які ті укривала напрочуд м'які й теплі. І враз ці укривала пропали, таємниче пропали.
— Я тільки порозстелювала їх коло стіни проти сонця й вернулась у хату, — тисячний раз оповідала Гунія своїм одноплемінкам. — Ви знаєте, Ді-Я завше краде в мене тісто і їсть його сире. Ну от я вертаюсь, а він устромив голову в великий чавун, перекинувся догори ногами та так і стоїть. Тільки ноги гойдаються, як те гілля на дереві од вітру. Я його витягла й стукнула двічі головою в двері, щоб краще затямив. Коли це дивлюсь, а вкривал уже нема.
— А вкривал уже нема! — жахаючись, шепотіли жінки.
— Велика втрата! — сказала одна.
— Ніколи таких укривал не бувало! — зауважила друга.
— Ми всі засмучені, Гуніє, — додала третя.
Але в душі жінки раділи, що ненавидні укривала, призвідці таких заздрощів, зникли.
— Я тільки порозстелювала їх проти сонця… — почала в тисячу перше Гунія.
— Так, так, — перебив її Боун, бо йому вже надокучило слухати те саме, — у селищі не було нікого чужого, виходить, що це хтось свій, з нашого плем'я, поласився на вкривала.
— Та як же це може бути? — загомоніли обурено всі жінки. — Хто ж наважиться на таке?
— Ну, то, може, тут яке чаклунство, — не змигнувши, сказав Боун і крадькома поглянув на жінок.
— Чаклунство! — На це страшне слово жінки враз притихли і злякано подивились одна на одну.
— Авжеж, — потакнула Гунія, і її мстива вдача проглянула в цю хвилину. — Клок-Но-Тонові вже подали звістку і послали міцні весла. З вечірнім припливом він буде тут.
Купка жінок розсипалась, і страх обгорнув усе селище. З усіх лих найгірше було чаклунство. Із цими таємними, невидимими силами могли боротись тільки шамани. Ні чоловік, ні жінка, ані дитина не могли знати аж до самого моменту випробування, чи не володіють дияволи їхньою душею. І з усіх шаманів Клок-Но-Тон, що жив у сусідньому селищі, був найстрашніший. Ніхто не виявляв злих духів більше за нього, і ніхто так не катував своїх жертв, як він. Одного разу він навіть знайшов диявола в тілі тримісячного немовляти, та ще й упертого диявола! Його пощастило вигнати тільки тоді, як дитина пролежала цілий тиждень на терновому гіллі. Тіло потім викинули в море, але хвилі все прибивали його назад, і воно поверталось, неначе якесь прокляття, аж поки два дужих чоловіки потонули під час відпливу недалеко від берега. По цьому тіло дитини вже не поверталося.
І Гунія послала по цього Клок-Но-Тона! Далеко було б краще, коли б їхній власний шаман Скунду не впав у неласку, бо він не такий суворий: всі знають, як він вигнав двох дияволів з чоловіка, що потім мав семеро здоровісіньких дітей. Але Клок-Но-Тон! Люди тремтіли від страшного передчуття, тільки подумавши про нього. Кожен відчував на собі звинувальні погляди і кожен так само звинувально дивився на інших. Геть усі почували це, крім Сіме. Але Сіме — відомий глузівник, і всі були певні, що кінець його буде страшний, дарма що тепер йому в усьому так щастить.
— Хо-хо-хо! — реготав він. — Дияволи і Клок-Но-Тон! Та кращого диявола, ніж він сам, не знайдеться по всій землі тлінкетів!
— Ти дурень! Він їде сюди з усіма своїми чарами і чаклуваннями. Прикуси хоч тепер свого язика, коли не хочеш, щоб тебе спіткало якесь лихо і вкоротились твої дні на землі.
Так казав Ла-Лах, на прізвисько Ошуканець, але Сіме тільки засміявся зневажливо.
— Я — Сіме, я не звик боятися, я й темряви не боюсь. Я дужий чоловік, як був мій покійний батько. У мене ясна голова. Ні ти, ні я, ніхто з нас не бачив нечистої сили на власні очі.
— Але Скунду бачив, — переконано сказав Ла-Лах, — і Клок-Но-Тон також… Усі це знають.