– Томасе, – мовила Тоні, – я тебе не розумію. Не розумію твого тону! Ти!.. Людина з твоїми засадами… А втім, ти ж його не бачив! Не бачив, як він, п'яний, хапав її… Який мав вигляд…
– Досить кумедний, наскільки я собі уявляю. Але якраз про це і йдеться, Тоні; ти сприймаєш цю подію без належного гумору, і в цьому винен твій шлунок. Ти застукала свого чоловіка на гарячому, в трохи кумедному становищі… Але навіщо так страшенно обурюватись? Все це швидше мало б тебе насмішити і, чисто по-людському, ще дужче зблизити вас… Одне я тобі скажу: звичайно, ти не могла просто посміятися з цього й змовчати – боронь боже! Ти виїхала; це була демонстрація, може, надто гвалтовна, надто сувора кара, – я собі уявляю, який він тепер пригнічений, – але все ж таки справедлива. Я тільки прошу тебе поставитись до цієї справи не так бурхливо, бути трохи політиком… Ми ж розмовляємо віч-на-віч. Повинен тобі сказати, що в подружньому житті не байдуже, на чиєму боці моральна перевага… Зрозумій мене, Тоні! Твій чоловік зробив дурницю, тут сумніватись не доводиться. Він скомпрометував себе, поставив у смішне становище… Смішне саме тому, що його вчинок досить невинний, його не можна сприймати інакше… Одне слово, честь твого чоловіка вже не бездоганна, ти тепер маєш на своєму боці певну перевагу, і якщо зумієш розумно скористатися нею, то щастя твоє в родині забезпечене. І коли ти… скажімо, тижнів за два – атож, ти повинна щонайменше два тижні пробути з нами! – коли за два тижні ти повернешся до Мюнхена, то побачиш…
– Я не повернуся до Мюнхена, Томасе.
– Прошу, що ти сказала? – перепитав консул.
Обличчя його витяглося, він нахилився вперед і приклав руку до вуха.
Тоні лежала горілиць і так глибоко вдавила голову в подушку, що її підборіддя стриміло вгору якось на диво суворо.
– Ніколи, – мовила вона, потім протягло, голосно зітхнула і почала кашляти, довго і вперто – той сухий кашель ставав уже в неї нервовою звичкою і, мабуть, був пов'язаний з хворобою шлунка.
Запала тиша.
– Тоні, – раптом сказав консул, підводячись і міцно хапаючись за спинку стільця в стилі ампір, – ти не вчиниш мені скандалу!..
Тоні скоса позирнула на брата й побачила, що він зблід, а на скронях у нього проступили жилки. Лежати далі було неможливо. Тоні також утратила спокій і, щоб не показати, як вона його боїться, почала сердито кричати. Обличчя її пашіло, брови насупилися. Вона схопилася, спустила з ліжка ноги і, стріпуючи головою і вимахуючи руками, вигукнула:
– Скандалу, Томасе?!. Ти наказуєш не робити скандалу, коли мене зганьблено, просто плюнуто мені в обличчя?! І не соромно тобі, братові?.. Так, хай я тебе запитаю! Обережність і такт добрі речі, що там казати, але в житті, Томе, є межа, – а я знаю життя не гірше за тебе, – де страх перед скандалом зветься вже боягузтвом, авжеж, боягузтвом! І дивно мені, що це має тобі казати така дурепа, як я… Так, я дурепа і добре розумію, що Перма– нєдер ніколи мене не любив, бо я стара й погана, а Бабет напевне вродливіша. Але це не звільняло його від обов'язку шанувати моє походження, моє виховання і мої почуття! Ти, Томе, не бачив, як він нехтував цей обов'язок, а хто цього не бачив, той нічогісінько не знає, бо не можна змалювати, який він тоді був огидний… І ти не чув того слова, яке він мені, твоїй сестрі, гукнув навздогінці, коли я зібрала свої речі й пішла до вітальні, щоб там лягти на канапі… Так, мені довелося почути з його вуст слово… таке слово, таке… Коротше кажучи, Томасе, якраз це слово, щоб ти знав, спонукало, змусило мене цілу ніч пакувати речі, а вранці будити Еріку і їхати сюди, бо лишатися з чоловіком, від якого доводиться вислухувати такі слова, я не могла. І ще раз кажу, до такого чоловіка я ніколи не повернуся… Бо якби вернулася, то стала б пропащою жінкою, що сама себе не поважає і не має вже ніяких моральних підвалин у житті!
– Може, ти будеш така ласкава сказати мені те проклятуще слово?
– Ні за що, Томасе! Ніколи вуста мої не вимовлять його! Я знаю свій обов'язок перед тобою і перед собою в цьому домі…
– Тоді нам з тобою нема про що говорити!
– Можливо: я й не хочу більше про це говорити…
– Що ж ти наміряєшся робити? Розлучитися?
– Так, Томе. Я твердо вирішила розлучитися. Я повинна зробити це задля себе, задля своєї дитини і задля всіх нас.
– Але ж це безглуздо, – спокійно сказав він, обернувся на підборі й пішов від неї, ніби вважав, що взагалі розмові кінець. – На розлучення треба мати згоду обох, люба моя; а сподіватися, що Перманедер послужливо піде тобі назустріч, просто смішно…
– О, це вже моя справа, – мовила Тоні, анітрохи не збентежившись. – Ти думаєш, що він опиратиметься, і то через сімнадцять тисяч талярів? Але ж Грюнліх також не хотів, а його примусили, на це є спосіб. Я піду до доктора Гізеке; він Христіанів приятель і допоможе мені… Звичайно, тоді було трохи інакше, я здогадуюся, що ти хочеш сказати. Так, тоді йшлося про "неспроможність чоловіка утримувати свою родину"! Бачиш, як добре я розуміюся на цих речах, а ти, їй-богу, так говориш зі мною, ніби я вперше в житті розлучаюся!.. Та байдуже, Томе. Покладімо, що з розлученням справді нічого в мене не вийде, – ти маєш слушність, може й так статися. Але це нічого не змінить. Не змінить моєї постанови. Тоді нехай тримає собі ті нещасні гроші, в житті є вищі за них речі! Але мене він ніколи більше не побачить.
Після цього Тоні відкашлялася. Вона встала з ліжка, сіла в крісло, сперлася ліктем на бильце і так затисла підборіддя в кулаці, що чотири зігнені пальці вп'ялися в спідню губу. Сидячи трохи боком до брата, вона втупилася збудженими, почервонілими очима у вікно.
Консул походжав по кімнаті, зітхав, хитав головою і стискав плечима. Врешті, схрестивши руки, спинився перед нею.
– Ти просто дитина, Тоні, – мовив він розпачливо й благально. – Кожне твоє слово – чиста дитинячість! Чи ти б не зробила мені таку ласку, не могла б хоч на хвилину глянути на речі по-дорослому?! Невже ти сама не помічаєш, що поводишся так, ніби пережила хтозна-яке горе, ніби твій чоловік тяжко тебе ошукав, зганьбив на ввесь світ? Але ж зрозумій, що нічого не сталося! Що про той дурний випадок у вас на сходах не знає жодна жива душа! Що ти не принизиш ні своєї, ні нашої гідності, якщо спокійнісінько чи хіба з глузливою міною повернешся до Перманедера… І навпаки, що завдаси шкоди нашій гідності, коли цього не зробиш, бо тоді ти з дурниці вчиниш бозна-яку подію і цим викличеш скандал…