– Так, – сказала вона, – сумні речі довелося мені вислухати, Тоні. І я все дуже добре розумію, бідна моя доню, бо я не тільки твоя мама, а й жінка, як і ти… Бачу тепер, що тобі було чого побиватися, що твій чоловік у хвилину слабості геть забув, чим він тобі зобов'язаний…
– У хвилину слабості? – крикнула Тоні, схопилася, відступила на два кроки й гарячково витерла очі. – У хвилину слабості, мамо?!. Він завжди забував, чим зобов'язаний мені й нашій родині… що там казати, він ніколи й не усвідомлював цього! Чоловік, що з посагом дружини любесенько йде собі на спочинок! Чоловік без шанолюбства, без прагнень, без мети! Чоловік, у якого в жилах замість крові тече густе солодове пиво… атож, я в цьому переконана! І який до всього ще й пускається в такі підлі походеньки, як оце з Бабет! А коли йому вказують на його нікчемність, відповідає таким словом… таким словом…
Тоні знову спіткнулася на тому слові, на слові, якого не могла вимовити. Та зненацька вона підступила на крок ближче і сказала на диво спокійно, сповненим щирого зацікавлення голосом:
– Який гарнесенький! Звідки він у вас, мамо?
І показала підборіддям на сплетений з рогозу кошичок, оздоблений атласними стрічками, де від якогось часу папі Елізабет тримала своє шитво.
– Я собі купила його, – відповіла стара дама. – На шитво.
– Цілком аристократичний! – похвалила Тоні і, схиливши набік голову, заходилась оглядати його докладніше.
Мати теж дивилася на кошик, але, заглиблена в свої думки, не бачила його.
– Ну, люба моя Тоні, – нарешті сказала вона й ще раз простягла до дочки руки, – що там уже було, те було, але ти тут, і я тебе рада бачити, дитино моя. А коли ти заспокоїшся, тоді все обміркуємо… Житимеш у своїй кімнаті, розташовуйся, як тобі краще… Ідо! – гукнула вона голосніше до їдальні. – Скажіть, серце моє, хай накриють на стіл для мадам Перманедер і Еріки!
Розділ десятий
Після обіду Тоні відразу подалася до своєї спальні, бо за столом мати підтвердила її здогад: Томас знає, що вона приїхала… А Тоні начебто не дуже прагнула зустрічатися з ним.
О шостій годині надвечір з'явився консул. Він негайно подався до кімнати з краєвидами і мав з матір'ю довгу розмову.
– Ну як? – спитав він. – Як вона тримається?
– Ох Томасе, боюся, що не помириться… Вона страх яка роздратована… Та ще й те слово… Якби я хоч знала, що він їй сказав…
– Я піду до неї.
– Іди, Томе. Але стукай легенько, не злякай її і стримуйся. В неї розшарпані нерви. Вона майже нічого не їла… Шлунок, знаєш… Розмовляй із нею спокійно.
Швидко, як завжди, перескакуючи з поспіху через два східці і задумливо підкручуючи вуса, консул піднявся на третій поверх. Та коли вже він стукав, обличчя йому проясніло, бо він твердо вирішив якнайдовше, доки лиш буде можна, ставитися до Тониної пригоди гумористично.
Почувши страдницьке "Прошу!", консул відчинив двері й побачив пані Перманедер цілком одягнену, на ліжку з відсуненою запоною, – вона лежала, підмостивши під плечі подушку, а поряд на нічному столику стояла пляшечка з шлунковими краплями. Тоні ледь повернулась, підперла рукою голову й ображено всміхнулась йому назустріч. Консул низенько вклонився й церемонно розвів руки:
– Ласкава пані!.. Чим ми завдячуємо честі бачити в себе мешканку столиці?..
– Поцілуй мене, Томе. – Вона підвелася, підставляючи йому щоку, й знову лягла, – Добрий день, любий мій! Ти, бачу, зовсім не змінився, відколи заїздив до нас у Мюнхен!
– Ну, про це навряд чи ти можеш скласти уявлення в кімнаті, де спущені завіси, люба моя. І вже принаймні тобі не годилося б вихоплювати в мене з-під носа комплімент, який, певна річ, був призначений тобі…
Він, не випускаючи Тониної руки, присунув собі стільця й сів.
– Як я вже не раз казав, ти й Клотільда…
– Пхе, Томе!.. А як поживає Тільда?
– Звичайно, добре! Мадам Крауземінц дбає, щоб вона не голодувала. Що, зрештою, не заважає Тільді в четвер наїдатися в нас на цілий тиждень наперед…
Топі засміялась так щиро, як давно вже не сміялась, та потім зітхнула й запитала:
– А як торговельні справи?
– Та… якось даємо раду. Нема чого нарікати.
– О, дякували богу, що хоч тут усе йде так, як мав бути! Ох, мені тепер не до веселої балачки…
– Шкода. Гумор треба зберігати quand meme[61].
– Ні, вороття немає, Томе. Ти все знаєш?
– Ти все знаєш! – проказав за нею консул, випустив її руку і рвучко відсунув свого стільця трохи назад. – Господи боже, як це звучить! "Усе!" Чого тільки не вкладено у це все"! "Вкладу своє кохання, свої жалі вкладу", еге ж? Ні, Тоні, послухай-но…
Вона мовчки зміряла брата здивованим, ображеним поглядом.
– Авжеж, такої міни я й сподівався, – мовив консул, – бо без неї тебе б тут не було. Та оскільки ти ставишся до цієї справи надто трагічно, дозволь мені поставитись до неї надто легковажно, щоб ми одне одного доповнили…
– Надто трагічно, Томе? Надто трагічно?..
– Атож! Боже мій, не влаштовуймо трагікомедій! Висловлюймося трохи скромніше, без цих: "вороття немає", "ваша нещасна Антонія"! Зрозумій мене, Тоні, як слід, ти ж добре знаєш, що мене першого щиро тішить твій приїзд. Я вже давно хотів, щоб ти колись відвідала нас сама, без чоловіка, і ми знову могли посидіти собі en famille[62]. Але такий приїзд і з такого приводу – це вже, пробач мені, серденько, просто дурість!.. Так! Дай мені закінчити! Перманедер справді повівся вкрай погано, і будь певна, що я дам йому це відчути…
– Як він повівся, Томасе, – перебила вона, підводячись і притискаючи руку до грудей, – я йому вже дала відчути, і не тільки відчути, запевняю тебе. Дальше спілкування з тією людиною, як на моє почуття такту, я вважаю зайвим!
Сказавши це, Тоні знову відкинулась на подушку і втупила в стелю суворий, нерухомий погляд.
Консул схилився, наче під вагою її слів, і, всміхаючись, дивився на свої коліна.
– Ну, то я не писатиму йому гострого листа, хай буде так. Врешті, це твоя справа, і цілком вистачить, коли ти сама йому добре нагрієш чуба, як дружина ти навіть повинна це зробити. Хоч, як добре подумати, то є чимало обставин, що пом'якшують його вину. Приятель справляв іменини, твій чоловік повернувся додому веселий, може, занадто веселий, і дозволив собі невеличку зайвину, так би мовити, розігнався скочити в гречку…