Дами Будденброк із Брайтештрасе сказали:
– Ну, сподіваємося, що цього разу шлюб не розпадеться.
І найнеприємніше було те, що всі засумнівалися, чи й справді вони цього сподіваються… Зате Зеземі Вайхброт зіп'ялась навшпиньки, лунко цмокнула в чоло свою вихованку, тепер пані Перманедер, і промовила, якнайласкавіше розтягуючи голосні:
– Дай тобі боже щестя, люба дитено!
Розділ сьомий
З самого ранку, з восьмої години – на той час він уже вставав з ліжка, спускався крученими сходами до підвалу, купався там і знову одягався в халат, – консул Будденброк починав клопотатися громадськими справами. Бо саме тоді у ванній кімнаті з'являвся Венцель, перукар і член громадської ради. Він мав розумне обличчя і червоні руки, в яких тримав кухлик гарячої води, взятої на кухні, та ще голярське причандалля. Консул, відкинувши назад голову, вмощувався у великому кріслі, і, поки пан Венцель збивав піну, між ними майже завжди зав'язувалась розмова, що починалася з питань про то, як спалося та яка погода, і скоро перекидалась на події в широкому світі, потім на міські справи і звичайно закінчувалася ще вужчими темами з ділового та родинного життя… Все це дуже затягало процедуру гоління, бо щоразу, як консул озивався, панові Венцелю доводилось відводити бритву від обличчя.
– Як спалося, пане консул?
– Дякую, Венцелю, добре. Яка сьогодні погода?
– Мороз і невеличка сніговиця, пане консул. Перед церквою святого Якоба хлопці знову зробили ковзанку метрів десять завдовжки, я мало не гримнув на ній, коли повертався від бургомістра. Хай їм чорт!
– Ви вже проглядали газети?
– Так, "Вісті" й "Гамбурзькі новини". Тільки й мови, що про бомби Орсіні… Жах! Дорогою до опери!.. Ну й. народ там у них…
– Ну, я думаю, що все це дурниці. Народ до цього непричетний, а наслідок буде один: удвічі збільшиться засилля поліції, тиск на пресу і таке інше. Він теж гав не ловить… Так, життя в нього неспокійне, що там казати! Він весь час мусить робити якісь кроки, щоб утриматись при владі. Та однаково я його поважаю. З такими традиціями принаймні не можна бути бовдуром, як сказала б мамзель Юнгман. А ця історія з хлібними касами і зниженням цін на хліб мені просто-таки подобається. Безсумнівно, він чимало робить для народу…
– Авжеж, пан Кістенмакер казав те саме.
– Стефан? Ми вчора з ним розмовляли про це.
– А що стосується Фрідріха-Вільгельма Прусського, то його справи кепські, пане консул. Вже навіть кажуть, що принц таки буде регентом…
– О, це дуже цікаво. Він уже й тепер показав себе лібералом, цей Вільгельм, і, напевне, не має тієї таємної огиди до конституції, що його брат… Врешті, він, бідолашний, тією огидою сам себе карає. А що нового у Копенгагені?
– Нічогісінько, пане консул. Не хочуть. Хоч скільки б Союзна палата роз'яснювала, що спільна конституція для Гольштінії і Лауенбурга не чинна… вони там, на півночі, не бажають її скасовувати, і годі…
– Авжеж, нечувана річ, Венцелю. Вони ж спонукають Союзну палату до дій, і якби вона була трохи меткіша… Ота вже мені Данія! Я добре пам'ятаю, як мене змалку дратував псалом, що починався словами: "Тобі, Всевишній, дань! І я складу свою молитву щиру…" – бо мені завжди вчувалася "Данія" і я не міг збагнути, нащо вона Всевишньому… Обережно, Венцелю, ви мене вріжете, як будете сміятися… Або, знову ж таки, наш проект прямого залізничного сполучення з Гамбургом! Скільки вже на нього витрачено дипломатичних зусиль, і скільки їх ще треба буде, поки вони там, у Копенгагені, дадуть концесію…
– Так, пане консул, і найбезглуздіше те, що проти цього виступає залізнична компанія "Альтона-Кіль", а вірніше – вся Гольштінія. Бургомістр Евердік давно казав, що таке буде. Вони страшенно бояться посилення Кіля…
– Звичайно, Венцелю. Таке сполучення між Балтійським і Північним морями… Ось побачите, "Альтона-Кіль" буде й далі чинити перепони. Ще, бува, прокладуть задля конкуренції лінію Східна Гольштінія – Ноймюнстер – Нойштадт, авжеж, можуть зробити й таке. Але ми не повинні дати їм залякати нас, та й пряме сполучення з Гамбургом нам просто необхідне…
– Ви дуже дбаєте про цю справу, пане консул.
– Ну так… наскільки стає мені снаги і наскільки сягає мій невеличкий вплив… Мене цікавить наша залізнична політика, це наша традиція, мій батько вже п'ятдесят першого року був членом правління Бюхенської залізниці. Мабуть, того й мене в тридцять два роки вибрано в правління, бо сам я ще не маю якихось особливих заслуг…
– О, пане консул, після тієї вашої промови в громадській раді…
– Так, тоді я, мабуть, справив деяке враження, в кожному разі, показав свою добру волю. Я можу бути тільки вдячний, що мій батько, дід і прадід вторували мені шлях і велика частка того довір'я й пошани, яку вони здобули в місті, просто перейшла на мене. Якби не це, то хіба в мене було б таке широке поле діяльності?.. Наприклад, чого тільки не зробив мій батько після сорок восьмого року й на початку цього десятиріччя, щоб удосконалити нашу пошту! Згадайте-но, Венцелю, як він закликав у громадській раді об'єднати пошту з компанією "Гамбурзькі диліжанси" або як п'ятдесятого року напосідав на сенат, тоді ще ганебно неповороткий, з чимраз новими проектами приєднання до німецько-австрійської поштової спілки… І якщо ми тепер маємо низький збір на листи і право слати бандеролі, якщо маємо марки, поштові скриньки і телеграфне сполучення з Берліном і Травемюнде, то не в останню чергу завдячуємо це моєму батькові, бо якби він та ще декілька чоловік не підштурхували сенат, то ми, мабуть, вічно відставали б від Данської і турн-таксійської пошти. Ну, і коли я тепер кашу свою думку про ці справи, то мене слухають…
– Бог свідок, пане консул, що ви мовите щиру правду. А щодо гамбурзької залізниці, то десь не раніше як три дні тому доктор Евердік казав мені: "Коли вже дійде до того, що ми матимемо змогу купити в Гамбурзі придатне місце на будову станції, пошлемо туди консула Будденброка, бо в таких переговорах з нього буде більше пуття, ніж з деякого юриста…" Це достеменно його слова.
– Що ж, це мене дуже тішить, Венцелю. Намиліть-но ще раз підборіддя, тут треба трохи поправити. Словом, нам треба працювати не покладаючи рук! Я не маю нічого проти Евердіка, але він уже людина літня, і якби я був бургомістром, то, здається мені, все пішло б куди швидше. Ви собі не уявляєте, який я задоволений, що в нас почалася робота над газовим освітленням і що нарешті ми позбудемося тих остогидлих гасових ліхтарів на ланцюгах; щиро казати, я також не мало доклав рук до цієї справи… Ох, скільки ще всього треба зробити! Бо часи міняються, Венцелю, і ставлять перед нами дуже багато нових проблем. Як згадаю роки свого дитинства… Ну, та ви краще за мене знаєте, який тоді все в нас мало вигляд. Вулиці без тротуарів, між бруківкою трава по кісточки, будинки з прибудовами, ганками, на причілку біля кожного лавки… Наші середньовічні споруди, спотворені тими прибудовами, помалу руйнувалися, бо хоч окремі городяни мали добрі гроші і ніхто не голодував, але держава була бідна, як церковна миша, і все йшло ваги-переваги, як каже мій зять Перманедер. Про якусь відбудову нічого було й думати. То були щасливі, задоволені життям покоління. Пам'ятаєте Жана-Жака Гофштеде, щирого приятеля мого діда? Він тільки те й робив, що походжав по місту й перекладав з французької непристойні віршики… Але вічно так не могло тривати, відтоді багато що змінилося, і не одне ще зміниться… В нас тепер не тридцять сім тисяч мешканців, а понад п'ятдесят, як вам відомо, а тому й обличчя міста міняється. З'явилися нові будинки, передмістя розширились, ми маємо добрі вулиці, можемо реставрувати пам'ятки нашої великої старовини. Та все це, зрештою, тільки зовнішнє. Найважливіше, любий мій Венцелю, ще чекає на нас, і тут я знову вертаюся до ceterum censeo[59] мого небіжчика батька – до митної спілки. Ми мусихмо приєднатися до митної спілки, Венцелю, про це вже не доводиться сперечатись, і ви всі повинні підтримати мене, коли я боротимуся за неї… Повірте мені, як купець я на таких справах розуміюся краще за наших дипломатів, і страх, що ми втратимо волю і самостійність, у цьому випадку просто смішний. Нам би відкрилося чимало німецьких земель, Мекленбург, Шлезвіг-Гольштінія, а це було б тим бажаніше, що наші торговельні зв'язки з північчю вже не такі міцні, як колись… Годі, беріть рушник, Венцелю, – закінчував консул.