Тоні замовкла, напружено вдивляючись у стежку перед собою; вона досить спритно дала йому ниточку – адже тепер сама напрохувалась відповідь, що хоч життя й не можна почати наново, та всё ж таки можна вдруге, щасливіше вийти заміж. Проте пан Перманедер не скористався нагодою, обмежився тільки тим, що почав останніми словами лаяти пана Грюнліха, аж його кругла борідка наїжачилась…
– Ото дурило мерзенне! Хай би він тільки попався мені до рук, пес брехливий, я б йому показав, де раки зимують…
– Пхе, пане Перманедере! Прошу вас, перестаньте! Ми повинні вибачати й забувати… "Мені карати", – каже господь… Спитайтеся лишень моєї матері. Боронь боже мене від такого гріха… Я не знаю, де тепер Грюнліх і як йому повелося в житті, але бажаю йому добра, хоч він, може, його й не заслужив…
Вони дійшли до будиночка пекаря, спинилися, майже не помітивши того, й несвідомо, невидющим поглядом стежили, як Еріка, Іда, пані Елізабет, Томас і Герда, нагинаючись, заходили в сміховинно низенькі двері крамнички: такі вони були захоплені розмовою, хоч досі говорили тільки про незначуще й непотрібне.
Біля них, за тином, тяглася довга вузька грядка з ріденькою резедою, і пані Грюнліх, схиливши розпашілу голову, почала ревно длубати кінцем парасольки чорну пухку землю. Пан Перманедер – зелений тірольський капелюх насунувся йому аж на чоло – стояв коло самої Тоні й допомагав їй своїм ціпком перекопувати грядку. Він теж похилив голову, але його маленькі, блакитні, заплилі салом очі, що раптом стали блискучі і навіть трохи почервоніли, дивилися знизу на Тоні віддано, пригнічено й напружено водночас, і ті самі почуття виявляли його торочкуваті вуса.
– І тепер ви, мабуть, як вогню боїтесь заміжжя, – мовив він, – і ніколи не захочете спробувати ще раз, еге ж, пані Грюнліх?.. "Як невдало, – подумала Тоні, – адже я мушу потвердити це?.."
– Авжеж, любий пане Перманедере, – відповіла вона, – признаюсь вам щиро, що тепер мені важко було б сказати комусь "так", бо життя навчило мене, який це страшенно важливий крок… Хіба якби я була твердо впевнена, що то справді порядний, благородний і добрий чоловік…
Тут пан Перманедер дозволив собі запитати, чи вона вважає його таким чоловіком, на що Тоні відповіла:
– Так, пане Перманедере, вас я вважаю таким.
Після цього вони ще стиха перемовились кількома словами – це були їхні заручини, – і пан Перманедер дістав дозвіл поговорити вдома з пані Елізабет і з Томасом…
Коли всі вийшли з крамнички з великими пакунками горіхового печива, консул скромно відвів очі, бо обоє заручених були дуже збентежені; пан Перманедер навіть не пробував приховувати цього, а Тоні маскувалася міною майже королівської гідності.
Всі поспішили до карети, бо небо облягли хмари і вже почали падати перші краплі дощу.
Як і гадала Тоні, її брат невдовзі після появи пана Перманедера зібрав докладні відомості про його майновий стан і з'ясував, що "Кс. Ноппе і компанія" – не дуже велика, але цілком солідна фірма, яка має непоганий зиск на ойераціях, спільних з акціонерною броварнею, де директором пан Нідерпаур, і що пайки пана Перманедера разом з Тониними сімнадцятьма тисячами талярів вистачить на заможне, хоч і без зайвих розкошів життя. Про це повідомлено пані Елізабет, і в докладній розмові, що відбулася того ж таки вечора у кімнаті з краєвидами між нею, паном Перманедером, Томасом і Тоні, швидко й легко розв'язано всі питання, навіть про малу Еріку, яка на Тонине бажання і за згодою розчуленого нареченого також мала переїхати з ними до Мюнхена.
Через два дні торговець хмелем поїхав, – "а то Ноппе лаятиметься", – але вже в липні пані Грюнліх знову зустрілася з ним у його рідному місті, куди завітала разом з Томасом і Гердою дорогою на курорт Кройт: вони мали пробути там чотири або й п'ять тижнів, тим часом як пані Елізабет з Ерікою та Ідою Юнгман лишилися на Балтійському морі.
Обидві пари скористалися в Мюнхені нагодою оглянути будинок на Кауфінгерштрасе, – отже, зовсім близько від Нідерпаурів, – який пан Перманедер збирався купити, щоб потім більшу частину його здавати пожильцям. То був чудний старовинний будинок з вузькими сходами без площадок і поворотів, наче біблійна драбина до неба; на другому поверсі треба було йти коридором назад, щоб дістатися до тих кімнат, які мали вікна на вулицю…
В середині серпня Тоні повернулася додому, щоб наступні тижні цілком віддатися турботам про свій посаг. Щоправда, багато чого залишилося від першого заміжжя, але дещо треба було й докупити; одного Дня з Гамбурга, де Тоні замовила чимало речей, прибув навіть халат – на жаль, оздоблений уже не оксамитовими, а тільки сукняними бантами.
– Пізно восени пан Перманедер знову з'явився на Мейгштрасе: з шлюбом вирішили довго не зволікати…
Весілля відбулося так, як Тоні й сподівалася і навіть хотіла: без зайвої пишноти.
– Не будемо влаштовувати бучного бенкету, – сказав консул, – ти знову одружена, а це майже те саме, що ти й не переставала бути заміжньою жінкою.
Запрошень розіслано дуже мало, проте мадам Грюнліх подбала, щоб Юльхен Меллендорф, із роду Гагенштремів, отримала його. Від весільної подорожі молоді відмовились, оскільки пан Перманедер не зносив "такої гонитви", а Тоні, що недавно повернулася з курорту, навіть дорога до Мюнхена видавалася надто далекою. Шлюб цього разу відбувався не в ротонді, а в Марийській церкві, у присутності самих тільки найближчих родичів. Тоні високо тримала голову, прикрашену вже не миртами, а цвітом пома– ранців, і пастор Келінг, хоч і не таким гучним голосом, як колись, але ще досить крутими словами закликав молодих до поміркованості.
З Гамбурга приїхав Христіан, дуже елегантно вбраний і трохи змарнілий, але веселий на вигляд, розповів, що його справи з Бурместером ідуть "класно", заявив, що вони з Клотільдою, мабуть, одружаться "вже аж на тому світі –себто кожне окремо!" – і спізнився до церкви, бо загаявся в клубі. Дядько Юстус був дуже розчулений; вірний своїй широкій натурі, він подарував молодим масивний, пречудової роботи срібний таріль… Вдома він і його дружина майже голодували, бо слабохарактерна мати з грошей на господарство сплачувала борги давно вигнаного й позбавленого спадщини сина Якоба, що, за чутками, перебував тепер у Парижі.