Нагорі в ротонді, де мало відбутися вінчання, зібралася родина – чималий гурт люду! Там були старі Крегери, обоє вже спорохнілі, але, як завжди, елегантні; був консул Крегер із синами Юргеном і Якобом – цей останній, так само, як і Дюшани, приїхав з Гамбурга; був Готгольд Будденброк з дружиною, в дівоцтві Штювінг, і з дочками Фрідерікою, Генрієтою і Пфіфі – на жаль, жодна з них не мала вже надії вийти заміж… Бічну мекленбурзьку лінію заступав Клотільдин батько, пан Бернгард Будденброк, що приїхав із "Непривітного" і тепер вражено роззирався по нечувано пишному будинку своїх багатих родичів. Франкфурту не приїхали, тільки прислали подарунки – надто далека дорога… Натомість були присутні – єдині, що не належали до родини, – доктор Грабов, домашній лікар, і мамзель Вайхброт, Тонина вихователька і приятелька, Зеземі Вайхброт у чепчику з новісінькими зеленими стрічками поверх кучериків і в чорній сукенці.
– Дай тобі боже щестя, моя люба дитено! – мовила вона, коли Тоні руч об руч з чоловіком з'явилася в ротонді, тоді підвелася навшпиньки й лунко цмокнула її в лоб.
Родина була задоволена нареченою: Тоні трималася невимушено, була гарна й весела, хоч трохи й бліда з цікавості і хвилювання перед дорогою.
З правого боку заквітчаної ротонди був споруджений олтар. Вінчав молодих пастор Келінг з Марийської церкви, що не забув крутим словом нагадати їм про поміркованість. Усе відбувалося за давно заведеним звичаєм. Тоні наївно й добродушно сказала "так", а пан Грюнліх спершу вимовив своє "ге-ем!", щоб прочистити горло. Після вінчання всі посідали до столу, що аж угинався від страв, смачніших ніж будь-коли.
Гості з пастором на чолі ще їли й пили нагорі в залі, а консул з дружиною провели готових у дорогу молодих надвір, у білу снігову заметіль. Перед брамою стояла велика карета, навантажена валізами й пакунками.
Висловивши кілька разів підряд свою певність, що вона скоро загостить додому і що батьки також не забаряться відвідати її в Гамбурзі, Тоні в найкращому гуморі сіла в карету. Пані Елізабет старанно вкутала їй теплою хутрянкою ноги. Молодий умостився поряд.
– І ще одне… Грюнліху, – мовив консул. – Нове мереживо лежить у маленькій торбинці нагорі. Як під'їздитимете до Гамбурга, візьміть його під пальто, гаразд? Те мито… Треба його якомога уникати. Ну, бувайте здорові! Ще раз бувай здорова, моя люба Тоні! Хай тебе береже господь!
– Чи в Аренбурзі знайдеться добрий готель? – спитала пані Елізабет.
– Уже замовлений, люба матусю, все замовлене, – відповів Грюнліх.
Антон, Ліна, Тріна, Софі підійшли попрощатися з "мадам Грюнліх".
Коли вже мали зачиняти дверці, Тоні раптом пойняло якесь нове почуття. Вона виплутала ноги з хутрянки, не думаючи про те, що доведеться загортатися знову, безцеремонно перебралася через коліна пана Грюнліха, який щось невдоволено забурчав, і схвильовано обняла батька.
– Adieu, тату… любий мій тату! – А тоді тихо шепнула йому на вухо: – Ви задоволені мною?
Консул на хвилю мовчки пригорнув її до себе, потім легенько відхилив і сердечно потис їй обидві руки…
Більше затримуватись не було чого. Хряснули дверці, візник ляснув батогом, коні рвонули так, що аж шибки задеренчали. Пані Елізабет махала батистовою хусточкою, аж поки карета, гуркочучи колесами по бруківці, почала зникати за сніговою завісою.
Консул задумливо стояв поруч дружини. Вона граціозним порухом запнула щільніше на плечах хутрову пелерину.
– Ось вона й поїхала, Бетсі.
– Так, Жане, найперша з дітей залишила нас. Ти віриш, що вона буде щаслива з ним?
– Ох, Бетсі, вона задоволена собою, а певнішого щастя людині на землі годі осягнути.
Вони вернулися до гостей.
Розділ п'ятнадцятий
Томас Будденброк спускався по Менгштрасе до "П'ятерика". Він не хотів іти горою, по Брайтештрасе, щоб не скидати безперестанку капелюха перед знайомими. Засунувши руки в широкі кишені теплого темно-сірого пальта з хутряним коміром, він задумливо ступав по твердому іскристому снігу, що рипів під ногами. Він ішов своєю власною дорогою, про яку ніхто не знав…
Стояв напрочуд гарний лютневий день – ясний, сухий і прозорий. Надворі було п'ять градусів морозу; небо аж світилося синявою, чисте й холодне. Свіже, міцне, пахуче повітря бадьорило кров.
Томас поминув "П'ятерик", перетнув Пекарську вуличку і вузеньким перехресним провулком вийшов на Рибальську. Вона була рівнобіжна до Менгштрасе і так само стрімко спадала до Трави. Пройшовши нею кілька кроків, Томас зупинився перед невеликим будиночком. У ньому містилася скромна квіткова крамничка з вузькими дверима й невеличкою вітриною, де на зеленій скляній шибі стояло кілька горщиків з цибульними рослинами.
Томас зайшов до крамнички. Бляшаний дзвоник над дверима залементував, мов сторожкий песик. Біля прилавка стояла, розмовляючи з дівчиною, що продавала квітки, невисока, огрядна літня дама в турецькій хустці. Вона перебирала горщики з квітами, оглядала їх, нюхала, ганила і без угаву торохтіла, раз по раз витираючи хусточкою рота. Томас Будденброк ввічливо привітався і відступив убік… Та дама була бідна родичка Ланггальсів, добродушна, балакуча стара панна, що хоч і носила прізвище родини з найвищого кола, але сама до того кола не належала.
Майже всі в місті, за небагатьма винятками, звали її просто – "тітонька Лотта" і на великі бали та обіди не запрошували, хіба тільки на чашку кави. Нарешті, з горщиком, загорнутим у шовковистий папір, вона рушила до дверей, і Томас, ще раз привітавшись, голосно звернувся до дівчини за прилавком:
– Прошу, дайте мені кілька троянд… Байдуже, хай будуть французькі…
Та коли тітонька Лотта зачинила двері і зникла на вулиці, він тихіше додав:
– Забери їх тепер, Анно… Добрий день, моя крихітко! Сьогодні я прийшов до тебе з важким серцем.
На Анні був білий фартух поверх простої чорної сукні. Вона була на диво гарна. Тендітна, як газель, з обличчям майже малайського типу: ледь випнуті вилиці, довгасті чорні очі, повні лагідного блиску, і незрівнянна матова шкіра жовтавого відтінку. Руки її, такого самого кольору, були вузенькі і незвичайно гарні як для простої дівчини.
Вона пішла поза прилавком у правий куток крамнички, де її ніхто не міг побачити крізь вітрину. Томас по цей бік прилавка рушив за нею, нахилився й, поцілував її в уста і в очі.