– Ти гадаєш, що в мене в кімнаті завжди є свічка? – жалівся він Тоні. – Де там! Здебільшого мені доводиться роздягатися з сірником… – Або заявляв, оскільки мати не могла вже давати йому багато грошей на дрібні видатки: – Погані часи… Колись було зовсім інакше! Ти тільки подумай: тепер мені часто доводиться позичати п'ять шилінгів на зубний порошок!
– Христіане! – вигукнула пані Перманедер. – Це ж ганьба! З сірником! П'ять шилінгів! Хоч не кажи нікому про це!
Вона була обурена, приголомшена, ображена в найсвятіших своїх почуттях, але від цього нічого не мінялося…
П'ять шилінгів на порошок Христіан позичав у свого давнього приятеля Андреаса Гізеке, доктора обох прав. Йому пощастило з цією дружбою, він пишався нею, бо адвоката Гізеке, цього suitier, що вмів зберегти свою гідність, минулої зими, після того, як старий Каспар Евердік тихо помер і його замінив доктор Ланггальс, вибрано до сенату. Одначе це не відбилося на його способі життя. Відомо було, що, крім просторого будинку в центрі міста, де він мешкав, відколи одружився з панною Гунеус, йому належала також невеличка, заросла зеленню, гарно опоряджена вілла в передмісті святої Гертруди і що там жила самотою одна молода, незвичайно вродлива дама невідомого походження. На дверях тієї затишної вілли красувався виведений позолоченими літерами напис: "Квізізана", і всі городяни знали її під такою назвою. Христіан Будденброк як найкращий приятель сенатора Гізеке дістав право ходити до "Квізізани" і там домігся успіху в такий самий спосіб, як у Гамбурзі в Аліни Пуфогель або за подібних обставин у Лондоні, Вальпарайсо та інших містах світу. Він "дещо розповів", "трохи позалицявся" і відтоді почав навідуватися до зеленого будиночка так само часто, як і сенатор Гізеке. Не знати, чи з відома останнього і за його згодою; зате напевне знати, що там він задарма мав ті самі розваги, за які сенаторові Гізеке доводилося добре платити грошима своєї дружини.
Невдовзі після заручин з Ерікою Грюнліх директор Гуго Вайншенк запропонував своєму майбутньому родичеві місце в страховій конторі, і справді Христіан два тижні прослужив справі забезпечення від пожежі. Та, на жаль, виявилося, що від того посилилась не тільки "мука" в лівому боці, а й інші його незрозумілі недуги. До того ж директор був дуже запальним начальником і з приводу якоїсь помилки не посоромився назвати дядька своєї нареченої "роззявою"… І Христіанові довелося знову залишити посаду.
Зате мадам Перманедер була щаслива. Її чудовий настрій виявлявся навіть у таких зауваженнях, як: "На цьому світі не завжди буває саме погане!" Вона просто наново розквітла цими тижнями. І справді, радісна метушня, різні плани на майбутнє, турботи про опорядження домівки і гарячкове шиття посагу так яскраво нагадували їй пору перед її власним одруженням, що не могли не відмолодити її і не сповнити безмежною надією. У виразі її обличчя, в її рухах знову проглянула мила задерикуватість дівочих років. І не тільки це: своїми нестримними веселощами вона так по-блюзнірському розвіяла побожний настрій чергових Єрусалимських вечорниць, що глуха Лея Гергардт опустила на коліна книгу свого предка і, нічого не розуміючи, почала озиратися по залі великими, недовірливими очима…
Еріка й далі мала жити з матір'ю. За згодою директора, ба навіть на його бажання, вирішено, що пані Антонія, – принаймні поки що, – мешкатиме з молодими, щоб допомагати недосвідченій Еріці провадити господарство… І саме це сповнювало її чудовим почуттям, ніби ніколи й не було Бендикса Грюнліха, ніколи не існував Алоїз Перманедер, ніби з її життя зникли без сліду всі невдачі, розчарування й прикрощі, і тепер, з новою надією, вона мала розпочати все наново. Хоч вона звеліла Еріці дякувати господові, що він з'єднав її з тим, кого вона любить, тим часом як їй, матері, в ім'я обов'язку довелося вирвати з серця своє перше і єдине кохання, хоч Ерічине, а не своє ім'я тремтячою з радості рукою записала вона поряд з директоровим у родинних паперах, – але насправді вона сама, Тоні Будденброк, була нареченого! Це ж бо вона досвідченою рукою ще раз обмацувала завіси й килими, ще раз обходила крамниці з меблями й білизною, ще раз мала найняти й "аристократично" опорядити помешкання! Це вона мала покинути просторий, побожний батьківський дім, не бути вже тільки розлученою жінкою; їй ще раз випадала нагода піднести голову, почати нове життя, звернути на себе загальну увагу і прислужитися родинній славі… І – чи це не сон? На світ божий знову з'явилися халати! Два халати, для неї й для Еріки, з м'якого плетеного краму, з широкими шлейфами й оксамитовими бантами, густо натиканими від шиї аж до подолу!
Але час минав, приготування до весілля кінчалися. Молоді побували з візитом у дуже небагатьох домах, бо директор, солідний чоловік, трудяка, не звиклий до товариського життя, намірявся в майбутньому свій вільний час проводити в родині… На урочистому обіді на честь заручених, влаштованому у великій залі на Рибальській, були присутні тільки Томас, Герда, самі молоді, дами Будденброк та найближчі сенаторові приятелі, і всіх знову вразило, що директор раз по раз поплескував Еріку по декольтованій шиї…
Надходив день весілля.
Вінчання відбулося в ротонді, як і тоді, коли миртами заквітчували пані Грюнліх. Пані Штут з Дзвоноливарної, та сама, що бувала в найвищих колах, допомагала вкладати згортки на білій атласній сукні молодої і прикрашати її миртами; сенатор Будденброк був перший дружко. а Христіанів приятель, сенатор Гізеке, – другий; двох колишніх Ерічиних товаришок з пансіону взяли дружками. Директор Гуго Вайншенк був бравий, ставний і дорогою до імпровізованого олтаря тільки раз наступив Еріці на шлейф. Пастор Прінгсгайм, склавши руки нижче підборіддя, читав молитви, як завжди, блаженно й урочисто. Все відбулось, як годиться. Коли молоді помінялись обручками і серед тиші пролунало подвійне "так", трохи глухувато, грубим і тонким голосами, пані Перманедер, глибоко зворушена минулим, теперішнім і прийдешнім, вибухнула плачем, тим самим по-дитячому щирим, відвертим плачем, а дами Будденброк – Пфіфі задля урочистого дня навіть почепила на пенсне золотий ланцюжок, – як завжди за таких обставин, кисло пересміхнулися… Зате мадемуазель Вайхброт, Тереза Вайхброт, що останніми роками стала ще менша, як була, Зеземі Вайхброт з портретом матері в довгастій брошці на тоненькій шиї, сказала аж надто твердим голосом, щоб приховати глибоке хвилювання: "Дай тобі боже щестя, люба дитено!"