А проте пані Антонії найдужче хотілося, особливо відколи сама вона, за її словами, "своє віджила", щоб дочка сповнила надії, які для неї, матері, не збулися, щоб вона вигідно й щасливо вийшла заміж, зробивши своїм одруженням честь родині і примусивши всіх забути гірку материну долю. Найперше ж вола прагнула довести старшому братові, останнім часом такому зневіреному, що від їхньої родини щастя ще не відцуралося, що до занепаду їй ще далеко… Її другий посаг, сімнадцять тисяч талярів, які так галантно повернув пан Перманедер, був відкладений для Еріки. І тільки-но пані Антонія пильним і досвідченим оком спостерегла, що між дочкою і директором налагоджується ледь відчутний зв'язок, як уже почала благати господа, щоб пан Вайншенк завітав до них у гості.
Він так і зробив – піднявся на другий поверх, де його прийняли три дами: мати, дочка й онука, поговорив хвилин з десять і пообіцяв зайти ще колись після обіду на каву.
Він дотримав свого слова, і знайомство нарешті відбулося. Директор походив із Сілезії, де ще жив його старий батько; проте родина, видно, не багато для нього важила, пан Вайншенк швидше був self-made man[66]. Тримався він, як завжди-такі люди, з почуттям власної гідності, але не природженим, а набутим, не дуже впевненим, ледь перебільшеним і недовірливим. Манери його були далеко не бездоганні, а мова просто-таки незграбна. Крім того, його сурдут, пошитий трохи по-провінційному, місцями лиснів, манжети з великими гагатовими запонками були не зовсім чисті, а на середньому пальці лівої руки ніготь чимось покалічився і геть почорнів… Не вельми привабливий вигляд! А все ж таки Гуго Вайншенк був людина гідна пошани – працьовита, енергійна, з дванадцятьма тисячами марок річного прибутку, а в очах Еріки Грюнліх – навіть вродливий чоловік.
Пані Перманедер швидко оцінила становище. І відверто виклала свої думки матері й сенаторові. Ясно, що інтереси обох сторін збігаються і вдало доповнюють одні одних. Директор Вайншенк, як і Еріка, не має ніяких зв'язків у товаристві. Вони просто-таки створені одне для одного, призначені одне одному від бога. Коли директор, який скоро переступить на п'ятий десяток і вже почав сивіти, хоче зажити своєю домівкою, що відповідала б його посаді й можливостям, то одруження з Ерікою Грюнліх введе його до однієї з найперших родин у місті, сприятиме успіхові на службі і зміцнить його становище. Що ж до Еріки, то пані Перманедер може сказати, що дочка принаймні не зазнає її долі. Адже Гуго Вайншенк нітрохи не схожий на пана Перманедера, а від Грюнліха відрізняється хоча б уже тим, що має солідну посаду з твердою платнею і надії на майбутнє.
Одне слово, з обох боків виявлено добру волю, директор Вайншенк почав дедалі частіше навідуватися в гості і в січні – січні 1867 року, – взяв на себе сміливість по-чоловічому коротко, без зайвих церемоній попросити руки Еріки Грюнліх.
Відтепер він уже належав до сім'ї, почав приходити в четвер, на обіди, і родичі нареченої приймали його тепло й привітно. Безсумнівно, він зразу відчув себе серед них не на своєму місці і, щоб приховати це почуття, поводився ще зухваліше, проте пані Елізабет, дядько Юстус, сенатор Будденброк – про дам Будденброк із Брайтештрасе цього, правда, не можна було сказати – виявляли тактовну поблажливість до бравого службовця, звиклого до тяжкої праці, але не бувалого в товаристві.
А поблажливість там була ох яка потрібна! Бо не раз доводилось якимось доречним словом заповнювати тишу, що западала за родинним столом, коли директор занадто грайливо цікавився щоками й плечима Еріки, або серед розмови питав, чи помаранчевий мармелад (він казав: "мармалат") – борошняна страва, або приписував "Ромео і Джульєтту" Шіллерові… Все це він виповідав бадьоро і впевнено, відкинувшись на спинку стільця й весело потираючи руки.
Найкраще у Вайишенка виходила розмова з сенатором, який так спритно скеровував її на політичні й ділові питання, що уникав катастрофи. Ніяк не налагоджувались у нього стосунки з Гердою Будденброк. Ця незвичайна жінка так приголомшувала його, що він не знаходив, про що поговорити з нею бодай хоч дві хвилини. Знаючи, що вона грає на скрипці, – ця обставина справила на нього величезне враження, – він обмежився тим, що при кожній зустрічі жартівливо питав одне й те саме: "Як поживає ваша скрипка?" Але за третім разом Герда взагалі перестала йому відповідати.
Христіан, зморщивши носа, приглядався до нового родича, а другого дня докладно відтворював його манери й мову. Менший син покійного консула Йоганна Будденброка вилікувався в Ейнгаузені від ревматизму суглобів, але тіло в нього й далі дерев'яніло, "мука" в лівому боці, там, де "всі нерви були коротші", не миналася, та й інші недуги – неспромога дихати й ковтати, перебої серця, схильність до паралічу чи, вірніше, страх перед ним – так само. Зовні він теж здавався куди старшим за свій вік. Хоч йому не було ще й сорока років, голова в нього геть полисіла, тільки на скронях ще метлялось кілька тоненьких рудуватих волосин, а маленькі круглі очі, що тривожно й понуро бігали навколо, запалися ще глибше. Зате великий ніс між худими щоками здавався ще кістлявішим і гачкуватішим, ніж досі, і ще дужче нависав над тоненькими рудими вусами… Штани з цупкої, елегантної англійської матерії теліпалися на його тонких кривих ногах.
Повернувшись до матері, Христіан оселився в колишній своїй кімнаті на другому поверсі, що виходила в коридор, проте більше сидів у клубі, ніж на Менгштрасе, бо вдома почував себе не дуже затишно. В пані Елізабет тепер замість Іди Юнгман наглядала за слугами і провадила господарство Рікхен Зеверін, присадкувата двадцятисемирічна сільська дівчина з круглими рум'яними щоками і товстими губами. Маючи здоровий селянський глузд, вона швидко зметикувала, що на цього ледачого балакуна, часом кумедного, а часом просто жалюгідного, від якого сам сенатор, особа дуже поважна, відвертає очі, глузливо звівши брову, можна не зважати, – і відверто нехтувати його.
– Ет, пане Будденброку, – казала вона, – мені з вами ніколи панькатися!
Христіан, зморщивши носа, поглядав на неї, ніби хотів сказати: "Як тобі не соромно!" – і відходив геть, натужно згинаючи ноги.