Бруд

Голота Петро

І

Ліза Галан м'яко повернулась на зеленій канапі з високими боками. Половина важкої Лізи пірнула в канапу, а пухлі руки з одвислими, повними торбами вище ліктя здійнялися в повітря й ліниво обхопили тугу подушку канапи. Потім Ліза Галан рівно й солодко витяглась на ввесь зріст і тихо гукнула:

— Карочко, Каро!

Ввійшла Карочка, з очима, як її прізвисько, з кучерявою карою голівкою, що хвилясто труситься од кожного її руху. Карочка мовчки стала біля важкої й м'якої Лізи Галан, тримала руки під зеленим брудним фартушком і, чекаючи, озиралася по кімнаті так, наче вона в ній сьогодні перший раз. Ліза Галан трохи повернула кудлату голову до Карочки й поважно сказала:

— Повитрушуй усі килими, прибери в кабінеті Костянтина Семеновича, а тоді на оцю записочку, підеш до Церобкоопу[37] й купиш усе, що тут написано… Чекай, не забудь узяти церобкоопську книжку. Та не грюкай дверми! Іди сюди! Як я спала, ніхто не приходив? Не питали мене? Ну, гаразд. Іди.

Двері гладенько зачинились, і Ліза Галан ще й ще відчула безжурну самітність. Канапа рипнула — Ліза Галан повернулась, потім підвелась. Сіла й позіхнула. Товсті руки здійнялися до кудлатої голови, а кругле лице повернулось до дзеркальця, що в канапі. М'які руки злегка, ледве доторкаючись, облапали всю голову, потім пухкенькі, короткі пальці збіглися коло бородавки з двома волосинками на підборідді… Ах, оця бородавка!

Ах, як вона псує це таке ще пишне, майже молоде обличчя. Кругле лице одірвалось од дзеркальця й ліниво оглянуло кімнату.

— Карочко!

Карочка наче сиділа за дверми й чекала, поки її покличуть — миттю влетіла. Руки туго заховані під зеленим фартухом, а погляд упав у ноги Лізи Галан і, чекаючи, застиг. Карочка ніяковіла. Ліза Галан наче не помічає, що вона біля неї стоїть, чистить собі червоні довгі нігті.

І тільки згодом кругле лице з бородавкою підвелось на Карочку.

— Дай мені води та легше ходи, аж підлога гнеться. Коли ти вже навчишся по-людському ходити? Ти мусиш ходити, як пір'їнка. Ти мусиш ходити, не торкаючись землі. Чула?

Напившись води, Ліза Галан знову лягла й глухо, наче сама до себе:

— Карочко, Каро! Подай мені оту книжку! Он оту, що з голубою обкладинкою.

Важка, лінива рука з червоними нігтями простяглась у повітря, показуючи на шафу з книжками.

— Оцю? — Кароччині кучері гойднулись біля шафи, і голівка замигтіла за блискучим склом відчинених дверцят.

— Дурна! Та не лапай своїми руками всіх книжок! Не ту! Ні! На вищій поличці! Ото! Оту! Ну да!

Ліза Галан розгорнула "Милий друг" Гі де Мопассана, і в хаті настала якась сонна тиша. Ліза Галан захоплено взялася за читання роману. Їй так приємно відчувати любовні ролі героїв "Милого друга". Ах, коли б це вона була на місці…

— Якого чорта?! — Ліза Галан нервується. У двері просунулась кучерява голівка Карочки.

— Лізо Василівно, телефон дзеленчить… — Двері тихенько рипнули, й хвиляста голівка зникла. Ліза Василівна ліниво повернулась, підвелась, сперлась якось на те місце, де лежала, і відчула, що воно надто гаряче. Це Лізу тішить. Їй стало радісно за свою кров. Вона зиркнула в дзеркальце, і кров ударила їй у лице, залила його густим, теплим рум’янцем. Ліза Василівна вирівняла червону шовкову сукню, що трохи зім’ялась на випуклому одвислому тілі, й пішла до кабінету.

— Це ти, Котю?

В рурці спочатку щось зашаруділо, залоскотало вухо Лізи Василівни, а тоді засопіло. Так, це знайоме сопіння. Наче аж тепло дихає їй у вуха, Ліза Василівна навіть відчула колючі довгі вуса свого чоловіка. В рурці щось захарчало, потім із харчання стали видиратися ясніші слова, наче купальник, виринувши, заплутався в жабуринні — це жабуриння густо й зелено окутало всю голову, не дає можливості ні глянути, ні дихнути. Купальник, хутко тремтячи, розриває, розгортає руками на голові жабуриння, й нарешті з нього блисне чисте лице й усміхається. Стає легко. Так видираються в рурці ясні слова з якогось харчання. Ось вони видерлись, і рідний, знайомий голос каже Лізі Василівні на вухо інтимне, своє, домашнє. Від слова "Лізок" їй так приємно, наче хтось заліз їй у душу шовковою теплою рукою й погладив по серці.

— Все гаразд, Котік, все. Я розпорядилась. Не барись. Сповісти гостей, щоб не запізнювались. Все. Бувай, Котік.

Рурка туго й важко впала в металеві ріжки й трохи задзвеніла.

Ліза Василівна пішла на кухню, перевірила, що робить Карочка, чи гаразд усе робиться, і, пригрозивши, повернулась до кімнати. Сотий раз підходить до туалетного столика. Потім до великого люстра в гардеробі. Її видно всю. Надто кругла, важка фігура, широкі груди, кругле, як місяць, червоне лице. Коло дрібних чорних очей уже збираються складочки — ах, чорт би їх забрав! І оці ідіотські волосинки на підборідді. А врешті, це єрунда. В неї зате малесенькі, наче два гарні кущики, брови, живий чорний біг очей і легка хода. Ліза Василівна легко, нечутно, м’яко пройшлася по килимах, озираючись на ноги, потім знову підійшла до дзеркала. Як їй стрінути гостей? У неї ж розкішні міцні ноги. Жовті, шовкові панчохи красиво припали на литках, що товсто пооддувалися й здригують навіть тоді, коли вона хоч трохи рухається. Ліза Василівна важко всідається в гойдалку перед дзеркалом і лапає руками свої міцні ноги. А справді, ноги в жовтих панчохах — як золоті! Чудово. Вона гойднулась. Ага! Мережива панталон прекрасно виблискують з-під червоної сукні. Особливо чудово це пасує до шовкових панчіх. Ліза Василівна неодмінно буде отак гойдатися перед якимсь гарним гостем. Це його буде лоскотати.

— Карочко!

Увійшла й винувато втирає фартухом лице. Гойдалка важко поскрипує, наче хоче вгрузнути в підлогу. Ліза Василівна гойдається. Вона поважно й пронизливо наставила свої чорні крапки на Карочку.

— Сьогодні, Карочко, в нас будуть гості. Щоб ти була чистенько одягнута. Причешись гарненько, і взагалі тобі треба про себе подбати. Ну, що ото за фартух? — Ліза Василівна нервово викрикує. — Що ото за ноги? Чого ти ходиш без панчіх? — Ліза Василівна голосно викрикує. Чорні крапки очей заблищали, поширшали, забігали. — Скільки раз тобі про це казати?.. Що ото за руки? — Карочка винувато нагнула голову собі на груди, гойднувши хвильками чуба, і заховала руку за брудний зелений фартух. Ліза Василівна перестає гойдатись, міцно спирається руками на бильця гойдалки й усім тулубом нагинається до Карочки. Голос притих, пом'якшав, але ще докірливий, лице стало серйозне, й одне око примружилось, наче од сонця.