— Не дам та й годі, — сказав Матіас. — Ти знаєш, що кожен має право тримати одного коня. А другого, хай вам чорт, ви вже взяли і дощечку з моїм хрестиком також. Я не винен, що у вас там нема ладу і один йолоп не знає, що робить другий.
Декотрі вояки аж пінилися з люті, коли Матіас говорив із ними так зухвало, але були й такі, що відразу сумир-нішали й лагіднішали, а цей, що прийшов по Ф'ялара, просто розгубився.
— Мабуть, трапилась якась помилка, — сказав він і пішов геть, мов собака з підібганим хвостом.
— Ви ніколи не боїтеся, діду Матіасе? — спитав я, коли вояк вийшов з подвір'я.
— Боюся, ще й як, — відповів він. — Послухай, як б'ється в мене серце. — Він приклав мою руку до своїх грудей. — Усі ми боїмось. Але часом не маєш права показувати свій страх.
Настав вечір, почало смеркатися. Мені час було залишати Шипшинову Долину. І Матіаса також.
— Прощавай, синку, — сказав він. — Не забувай мене.
— Ні, я ніколи, ніколи вас не забуду! — відповів я.
І ось я опинився сам під землею. Я ліз довгим, темним ходом і весь час розмовляв сам із собою, щоб не було так страшно.
— Нічого, що тут темно, хоч око виколи… Нічого, я тут не задушуся… Земля потроху сиплеться за комір, але байдуже, це не означає, дурний, що завалиться весь хід! Ні, ні, Додір не побачить мене, коли я вилізу з того боку, він же не кіт, щоб бачити в темряві! Юнатан уже, напевне, чекає там на мене. Якби він був там, якби він був там, чуєш, що я кажу. Він там! Там!
І він справді був там. Він сидів у темряві на камені, а неподалік під деревом стояли наші коні.
— Привіт, Карле Лев'яче Серце, нарешті ти з'явився! — сказав Юнатан.
12
Ми проспали ніч під ялиною і прокинулися вдосвіта. Нам було холодно. Принаймні я весь тремтів. Між деревами залягав туман, ми ледве розрізняли в ньому Гріма і Ф'ялара. Вони здавалися примарами в тій сірій ваті. Навколо було тихо. Зовсім тихо і якось сумно. Не знаю, чому, прокинувшись того ранку, я відчув такий сум, порожнечу й тривогу. Знаю тільки, що мені хотілося знов опинитись у теплій Матіасовій кухні. Я боявся того, що чекало на нас. Того, про що до пуття й не знав.
Я намагався не показувати Юнатанові свого настрою. Бо хтозна, може, він відішле мене назад. А я хотів бути з ним у всіх небезпеках.
Юнатан глянув на мене й усміхнувся.
— Чого ти такий насуплений? — спитав він. — Нема чого. Могло бути гірше!
Так, це все-таки була втіха.
Та ось зійшло сонце, і сірий туман розтанув. У лісі защебетали пташки, всі тривоги відразу розвіялись, а небезпеки стали не такі страшні. Крім того, я нагрівся, бо сонце уже припікало навіть зранку. Я почував себе краще, майже добре.
Грімові і Ф'яларові також було добре. Адже вони позбулися нарешті темної стайні і знов вільно паслися на зеленій траві. По-моєму, вони були задоволені.
Та ось Юнатан свиснув їм. Зовсім тихо, проте коні почули й підійшли до нас.
Юнатан хотів негайно їхати. Якнайдалі від цього місця і якнайшвидше.
— Бо мур пролягає зразу за цими ліщиновими кущами, — пояснив він. — А я не маю бажання раптом зустрітися з Додіровими бляклими очима.
Наш підземний хід кінчався неподалік у ліщині. Проте отвору не було видно. Юнатан прикрив його гіллям і хмизом. І ще позначив те місце двома кілочками, щоб його можца було знайти.
— Запам'ятай усі прикмети, — сказав він. — Цей великий камінь, ялину, під якою ми ночували, й ліщинові кущі. Може, цей хід нам ще знадобиться. Якщо тільки…
Він замовк і більше нічого не сказав. Ми сіли на коней і тихо поїхали звідти. Над верхів'ями дерев з'явився голуб. Один із Софіїних голубів.
— Це Палома, — сказав Юнатан. Як він упізнав її з такої відстані?
Ми довго чекали звісток від Софії. І ось нарешті з'явилася ця голубка, коли ми вже були за муром. Голубка полетіла просто до Матіасової хати. Скоро вона сяде між голубами коло стайні, але вже тільки Матіас прочитає повідомлення, яке вона принесла.
— Чом та голубка не прилетіла вчора, — зажурено сказав Юнатан. — Аби я довідався, що мені треба знати.
Але ми не могли вертатися. Нам треба було якнайшвидше від'їхати далі від Шипшинової Долини, від муру і від Тенгілових вояків, що шукали Юнатана.
Кружною дорогою через ліс ми мали добратися до річки, а тоді їхати вздовж берега в напрямку водоспаду Карма, пояснив мені Юнатан.
— І ти, Хрущику, побачиш там такий водоспад, який тобі ніколи й не снився! — сказав Юнатан.
— Як же б він мені снився? — сказав я. — Адже я ніколи не бачив великого водоспаду.
Бо я справді багато чого не бачив, поки не потрапив у Нангіялу. Не бачив ще такого лісу, яким ми тепер їхали. То був дійсно казковий ліс, темний і густий, без жодної стежки. Ми просто їхали вперед поміж деревами, що намагалися стьобнути нас по обличчю своїм мокрим віттям. Та однаково мені там подобалося. Все подобалося — і дивитись, як крізь гілля просмикується сонячне проміння, і слухати пташок, і вдихати запах вологих дерев, вологої трави й наших коней. А насамперед подобалося їхати з Юнатаном.
Повітря в лісі було чисте й прохолодне, та поволі й там теплішало. Відчувалося, що вдень буде гаряче.
Невдовзі Шипшинова Долина залишилась далеко позаду, ми заїхали в глибину лісу. І там на невеличкій галявині серед високих темних дерев натрапили на стару сіру хатину. І хто зважився оселитись на такому відлюдді? Але хтось там жив. Із димаря курилося, а перед хатиною паслися дві кози.
— Тут живе Ельфріда, — сказав Юнатан. — Вона дасть нам козячого молока, якщо ми її попросимо.
Вона справді дала нам молока, а ми були голодні, бо довго вже їхали й ще нічого не їли. Ми, сидячи на кам'яному порозі в Ельфріди, напилися козячого молока з хлібом, який мали з собою, попоїли козячого сиру, який нам також дала Ельфріда, а наостанці й по жмені суниць, яких я назбирав у лісі. Сніданок був смачний і поживний.
Ельфріда виявилась огрядною ласкавою бабусею. Жила вона сама з козами й котом.
— Дякувати богу, що мою хату не оточили муром, — сказала Ельфріда.
Вона знала багатьох людей у Шипшиновій Долині й хотіла почути, чи вони ще живі. Юнатан почав розповідати їй про Долину. Але розповідав з важким серцем. Адже здебільшого це були такі новини, що, слухаючи їх, стара добра жінка ще дужче журилася.