— Нема тобі чого боятися, Хрущику, — сказав Юнатан. — Не забувай, що ти Карл Лев'яче Серце!
Він швидко попрощався з Матіасом та зі мною і поліз до комірчини. Потім він зник у підземному ході. Наостанці ми ще побачили його руку — він махав нам на прощання.
І ми з Матіасом лишилися самі.
— Гладкий Додір і гадки не має, який кріт пролазить саме тепер під муром, — сказав Матіас.
— Так, але що як він помітить, коли кріт висуне з землі голову? — мовив я. — Що, як він кине в нього свого списа?
Я був дуже пригнічений і тихенько пішов до стайні, до Ф'ялара. Востаннє пошукати в нього розради. Але яка там розрада, коли я знав, що після цього вечора більше ніколи його не побачу.
В стайні стояли сутінки. Віконце було маленьке й не пропускало багато світла, але я добре побачив, як швидко Ф'ялар повернув голову, коли я з'явився в дверях. Я підійшов і обняв його за шию, хотів, щоб він зрозумів: у тому, що скоро станеться, немає моєї вини.
— Хоч, мабуть, я таки винен, — промовив я й заплакав. — Бо якби я лишився у Вишневій Долині, Тенгіл ніколи б тебе не забрав. Вибач мені, Ф'яларе, вибач! Але я інакше не міг зробити.
Певне, він зрозумів, що мені тяжко. Він торкнувся мого вуха своїм м'якеньким писком, наче не хотів, щоб я плакав.
Проте я не міг стриматися. Я стояв біля нього, і сльози в мене лилися й лилися, аж поки вилились усі. Тоді я вичесав його, а наприкінці висипав йому останній овес. Звичайно, поділивши його порівну між ним і Грімом.
І поки я чесав Ф'ялара, у голові в мене снувалися недобрі думки.
Якби той чоловік, що має прийти по мого коня, дорогою помер, думав я. Якби він помер, поки перебереться через річку! Звичайно, негарно бажати комусь смерті. Та й що це мені допоможе?
Ні, той чоловік уже сів на порон, думав я, на порон, що перевозить награбоване в Шипшиновій Долині добро. Може, він уже зійшов на берег, а може, входить у головну браму і ось-ось з'явиться тут. Ох, Ф'яларе, якби ми з тобою могли кудись утекти звідси!
І тільки-но я встиг подумати так, як хтось відчинив двері до стайні. Я так злякався, що аж закричав. Але то був тільки Матіас. Він почав хвилюватися, що мене так довго нема. Я був радий, що в стайні залягав присмерк. Не треба було йому знати, що я знов плакав. Та він однаково здогадався, бо сказав:
— Якби я, синку, міг щось зробити! Але тут тобі не допоможе ніякий дід. Залишається тільки плакати.
Враз я побачив у віконце, що до двору хтось наближається. Тенгілів вояк! Той, що має забрати Ф'ялара!
— Он він прийшов! — крикнув я. — Діду Матіасе, він прийшов!
Ф'ялар заіржав. Його стривожив мій розпачливий крик. Наступної миті двері до стайні відчинились, і в них з'явився вояк у чорному шоломі й чорному плащі.
— Ні! — закричав я. — Ні!
Та він підбіг і міцно обняв мене. Обняв мене Юнатан! Бо це був він!
— Ти не впізнаєш свого брата? — спитав він, коли я відсахнувся.
Він потяг мене до віконця, щоб я добре роздивився на нього. Та однаково мені не вірилось, що це Юнатан. Важко було впізнати його, такий він став бридкий. Навіть бридкіший за мене, зовсім не схожий на "дуже вродливого юнака". Чуб його вибивався злиплими пасмами з-під шолома і не блищав золотом, під носом він наліпив пучок якогось кумедного лика. Невже від цього можна стати таким бридким? Весь вигляд у нього був кумедний. Я б посміявся.з нього, та не було коли. Юнатан не хотів гаяти час на теревені.
— Мерщій, мерщій! — квапив він. — Треба негайно їхати! Чоловік із Карманяки може з'явитися будь-якої хвилини! — Він простяг руку Матіасові. — Давайте дощечку! Адже ви радо віддаєте Тенгілові обох коней?
— А то ж як! Звичайно, радо, — відповів Матіас і вручив йому дощечку.
Юнатан сховав її до кишені.
— Мені треба показати її на брамі, — пояснив він. — Нехай старший вартовий переконається, що я не брешу.
Ми поспішали. Ніколи ми ще так швидко не сідлали коней. І Юнатан тим часом оповідав Матіасові, як він пройшов крізь браму, бо старого дуже цікавило це.
— Дуже просто, — пояснив він. — Я проказав гасло, яке почув від Хрущика: "Всю силу Тенгілові, нашому визволителю!" Тоді старший вартовий спитав: "Звідки ти йдеш і в якій справі?" — "З Карманяки, а йду до старого Матіаса, забрати в нього для Тенгіла двох коней", — відповів я. "Проходь", — сказав він. "Дякую", — відповів я йому. І ось я тут. Але мені треба вибратися за браму, поки ще один Тенгілів вояк з'явиться по коней, бо то вже буде підозріло.
Ми вивели коней зі стайні швидше, ніж я про це кажу, і Юнатан сів на Гріма. Ф'ялара він тримав за вуздечку.
— Бувайте здорові, Матіасе! — гукнув він. — Ще побачимось!
І поїхав учвал з обома кіньми. Лишив мене й поїхав!
— А я? — вихопилось у мене. — Що я робитиму? Юнатан помахав рукою і гукнув:
— Дід Матіас скаже тобі що!
Я стояв розгублений і дивився йому вслід. Та Матіас пояснив мені:
— Ти сам розумієш, що у браму тебе нізащо не пустили б. Ти виберешся звідси підземним ходом, як стемніє. А з другого кінця, за муром, Юнатан чекатиме на тебе.
— Ви певні? — спитав я. — Ану ж останньої хвилини з ним щось станеться!
Матіас зітхнув і сказав:
— Хіба можна бути певним чогось у світі, де є такі, як Тенгіл? Але часом би сталося таке лихо, ти вернешся назад і житимеш у мене.
Я спробував уявити собі, що буде далі. Вперше залізти під землю самому! Від такої думки мені стало моторошно. А якщо я виберуся з-під землі серед лісу й не зустріну Юнатана? Я сидітиму в темряві й чекатиму довго, поки переконаюся, що Юнатанів намір не вдався. Доведеться плазувати назад. І жити без Юнатана!
Ми стояли перед стайнею, тепер уже порожньою. І раптом мені сяйнула ще одна думка:
— А що вам буде, діду Матіасе, коли з'явиться чоловік з Карманяки й побачить, що в стайні нема жодного коня?
— Ні, один буде, — відповів Матіас. — Я зараз приведу свого коня, якого прилаштував у сусідів, поки в моїй стайні стояв Грім.
— Тоді він забере вашого коня.
— Що він, сорому не матиме? — відповів Матіас.
Він ледве встиг привести коня додому. Тільки-но зачинив за ним стайню, як справді з'явився той чоловік, що мав забрати Ф'ялара. Спершу він почав кричати, погрожувати й лаятись, як усі Тенгілові люди. Адже в стайні був тільки один кінь, і Матіас не віддавав його.