Я підступив до краю і глянув униз. Уже стемніло, видно було не дуже добре. Та однаково провалля було таке глибоке, що в мене запаморочилось у голові. Коли ми стрибнемо туди, то напевне обидва опинимось у Нангілімі. Жодному з нас не доведеться лишатись самому, журитися, плакати і боятися.
Але стрибати мали не ми, а я. Юнатан казав, що не так легко опинитися в Нангілімі, і тепер я збагнув чому. Як я зважуся стрибнути, як я зважусь на будь-що?
Так, якщо тепер не зважишся, то будеш тільки грудкою гною і більше ніколи не станеш чимось іншим, подумав я.
Я обернувся до Юнатана і сказав:
— Так, я зважуся.
— Любий, відважний Хрущику, — зрадів він. — То стрибаймо негайно!
— Я спершу хочу посидіти біля тебе, — відповів я.
— Тільки недовго, — мовив Юнатан.
— Ні, я посиджу, поки зовсім стемніє. Щоб нічого не видно було.
Я сидів біля Юнатана, міцно тримав його за руку й відчував, який він дужий і добрий, поряд із ним нічого не страшно.
Нарешті Нангіялу, її гори, долини й річку огорнула ніч. Я став над проваллям, тримаючи на спині Юнатана, він міцно обхопив мене руками за шию, і я відчув, як він дихає ззаду в моє вухо. Дихає зовсім спокійно. Не те що я… Юнатане, братику мій, чому я не такий відважний, як ти?
Я не бачив у темряві провалля перед собою, але знав, що воно є. Досить мені ступити крок у темряву — і все скінчиться.
Все відбудеться дуже швидко…
— Тобі страшно, Хрущику Лев'яче Серце? — спитав Юнатан.
— Ні… так, страшно! Та я однаково стрибну, Юнатане, зараз стрибну, цієї миті… зараз… і потім мені вже не буде страшно. Ніколи більше не бу…
О Нангіліма! Так, Юнатане, так, я бачу світло! Я бачу світло!